Аргентинське танго – танець-імпровізація.
                   Творчість А.П’яццоли

      Танго — це танець пристрасті, це танець, який виконує чоловік ногами жінки. Його рух дозволяє передати любов, ненависть, ревнощі, радість, відчай. Танго неймовірно експресивний і емоційний, у ньому немає місця делікатній стриманості. Це неприборкані яскраві емоції, океан пристрастей. Як сказав Енріке Сантос Діссеполо, один із найвідоміших поетів, який писав вірші і музику танго: «Танго — це суміш люті, болю, віри та її відсутності». Хуан Д’Аріенсо, відомий аргентинський танцюрист 40-х років ХХ ст., казав, що танго — це ритм, нерв, сила і характер. Вважається, що цей танець має африканське коріння — це африканська мілонга. 

Танго (ісп. Tango) - аргентинський народний танець; парний танець вільної композиції, що відрізняється енергійним і чітким ритмом. Спочатку виконувався виключно чоловіками. Спершу отримав розвиток і поширення в Аргентині, потім став популярний у всьому світі. Танго також називалося «танго кріоліті» (tango criollo), що і означало «аргентинське».

    Сьогодні існує багато танцювальних видів і стилів танго, в тому числі аргентинське танго, уругвайське танго, бальне танго (американського і міжнародного стилю), фінське танго і старовинне танго. Основне розмежування – це танго соціальне (аргентинське) і танго бальне. Аргентинське танго часто розглядається як «автентичне» танго, оскільки воно ближче до початку танцювати в Аргентині та Уругваї.

    Танго отримало розповсюдження від африканських співтовариств в Буенос-Айресі на основі стародавніх африканських танцювальних форм. Слово «танго» також має африканське походження, його зводять до мови нігерійського народу ібібіо, де воно означало «танець під звук барабана», і застосовують до мелодій, отриманим в результаті синтезу різних форм музики з Європи, Африки та Америки. Хорхе Луїс Борхес в El idioma de los argentinosпішет: «Танго належить до Ла-Плата і є" сином "уругвайської мілонги і" внуком "хабанери». Слово «танго», схоже, вперше використовується в ставленні до танців в 1890-е. Спочатку цей танець був лише одним з багатьох, але незабаром він став популярним у всьому суспільстві.

      У перші роки XX століття танцюристи і оркестри з Буенос-Айреса і Монтевідео відправилися в Європу, і перший європейський показ танго відбувся в Парижі, а незабаром після цього в Лондоні, Берліні та інших столицях. До кінця 1913 року танець потрапив в Нью-Йорк, США і Фінляндії. У США в 1911 році назва «танго» часто застосовувалося для танців в ритмі 2/4 або 4/4 «на один крок». Іноді танго виконували в досить швидкому темпі. У той період іноді ставилися до цього як «Північноамериканському танго», в порівнянні з «Ріо де ла Плата танго». До 1914 були більш поширені автентичні стилі танго, а також деякі варіанти, як «Менует-танго» Альберта Ньюмана.

     Незважаючи на Велику депресію, період 1930-1950 років став «золотим віком» танго. Було створено безліч ансамблів, до складу яких входили видатні композитори і виконавці танго, що нині стали класиками стилю: Аннибал Тройло, Освальдо Пульезе, Астор П'яццолла і багато інших.

Відродження танго почалося в 1983 році після відкриття в Нью-Йорку шоу Forever Tango, який приніс танцю нову хвилю популярності.

    У 2009 році, на IV сесії міжурядового комітету ЮНЕСКО, танго, як сукупність музики, танцю, поезії та самобутніх традицій регіону Ріо де ла Плата, було внесено до списку нематеріальної культурної спадщини людства.

Починаючи з 1977 року, 11 грудня,  у день народження співака, «короля танго» Карлоса Гарделя і композитора, диригента Хуліо де Каро, відзначається в Аргентині як «Національний день танго»

Існує ряд стилів танго:

• Аргентинське танго і уругвайське танго (також відомий як танго Rioplatense)

• Бальна танго

• Фінське танго

АРГЕНТИНСЬКЕ ТАНГО

Аргентинське танго об'єднує в собі безліч різноманітних стилів, які розвивались в різний час в різних регіонах Аргентини та Уругваю. Аргентинське танго не слід плутати з матчиш (так званим «бразильським танго»).

До різних стилів аргентинського танго відносяться:

• канженге

• Салон

• орільєро

• Мілонгеро

• Нуево

• Сценічне танго

По виду музики танго ділять на кілька типів:

• Класичне танго

• Танго-вальс

• Мілонга (відповідний танець, який зазвичай відрізняється більш швидким темпом)

• Танго-фокстрот

• канженге

• кандомбе

• Танго-Нуево

ТАНГО САЛОН

Танго Салон відрізняється більш відкритою позицією танцюристів в парі в порівнянні з «близьким обіймами». Це простір дозволяє танцювати більш різноманітні кроки, фігури, повороти і пози танго. Це більш вишуканий і витончений стиль виконання танго і також, як і танго мілонгеро, заснований на принципах імпровізації, ведення-слідування і т. п.

ТАНГО МІЛОНГЕРО

   Стиль танцювання в дуже близькому обіймах, коли партнер і партнерка віддають частину ваги один одному, так само стоять на своїх власних осях, і частково спираються один на одного.

 ТАНГО НУЕВО ( «нове танго») – напрям, в якому нове покоління танцюристів експериментує з частини оригінальності кроків, прагнучи знайти свій власний неповторний стиль. Танго Нуево властиві оригінальні обертання зі сплетінням і зганяння ніг, вишукані пози і підтримки. Воно вимагає для виконання багато місця, тому його часто танцюють в шоу і інколи на мілонгах.

  СЦЕНІЧНЕ ТАНГО (Tango escenario) – постановочне танго, яке виповнюється для глядачів. Це танго має найчастіше зовсім інші закони, на відміну від клубних (соціальних) стилів - закони постановочного та сценічного жанру. Це шоу, в якому музикою і постановником продиктовані кроки, характер і почуття. Для танго «фантазія» характерна віртуозна техніка виконання, видовищність рухів і фігур.

     ФІНСЬКЕ ТАНГО

   Стиль зародився в Фінляндії в середині 40-х років XX століття. Найбільшу популярність фінське танго набуло в 1950-і - 1960-і, після появи на світло музичної композиції Унто Мононитка «Satumaa» ( «Казкова країна»), яка стала відома у виконанні Рейо Тайпале.

Найбільш відомі виконавці фінського танго - Олаві Вірта, Рейо Тайпале, Ейно Грён, Еско Рахконен, Вейкко Туомі, Тайсто Таммі, Райнер Фріман та інші.

     БАЛЬНЕ ТАНГО

   Спортивний танець, який бере участь в програмах міжнародних конкурсів разом з фокстротом, віденським вальсом та ін. Відмінності від аргентинського: відсутність імпровізації і інша мета танцю - змагання і оцінка публіки, в той час як аргентинське танго - це соціальний танець. Всі рухи відповідають певним правилам, починаючи з положення голови, корпуса тіла і закінчуючи кроковими елементами. Бальна танго від аргентинського відрізняє також і ритм мелодії - в ритмі бального танго присутні ударні інструменти, що додає йому більше чіткості. За характером звучання мелодія бального стилю танго може трохи нагадувати імперський марш. Аргентинське танго більш плавне і мелодійне.   

   Астор П'яццолла –  видатний аргентинський композитор ХХ століття (1921-1992) увійшов в історію, як «великий перетворювач танго». Цю характеристику композитор дав собі сам. Дійсно, саме в його творчості популярний аргентинський танець танго перестав бути просто танцювальною музикою, а піднявся до рівня високого мистецтва. Подібно Джордж Гершвін, Астор П'яццолла обирає для себе ту крихку грань між естрадної та академічною музикою, і так само успішно наповнює легені, розважальні жанри глибоким художнім змістом і сенсом. Завдяки йому танго збагатилося класичної поліфонією, джазовими гармоніями, а також художніми прийомами, відкритими Стравінським. Інтонації і ритми цього танцю пронизують всі його твори, вплітаються в поліфонічну тканину, в складний музичну мову ХХ століття, і в творчості П'яццолли танго перестає бути просто танцем. Подібно полонез і мазурка Шопена, танго в його творах стає характерним знаком батьківщини композитора - Аргентини, душею його музики.

     Ця смілива реформація далеко не відразу була сприйнята і оцінена сучасниками. Цінителі серйозної музики довго зі зневагою ставилися до спроб композитора надати естрадній музиці наліт академічності. Однак негативніше всього новаторство П'яццоли було сприйнято його співвітчизниками. Сміливі експерименти композитора з всенародно улюбленим танго приводили темпераментних аргентинців в лють - відомі випадки, коли розлючені глядачі намагалися влаштувати розправу над музикантами, виконували твори П'яццолли. Як скаржився сам композитор: «В Аргентині можна поміняти сотню президентів, змінити одну релігію на іншу, але танго - річ недоторканна». Астору П'яццоллі знадобилося багато часу, щоб довести свою спроможність і завоювати визнання як у себе на батьківщині, так і в усьому світі.

    Астор П'яццолла (ісп. Ástor Piazzolla, 11 березня 1921 - 4 липня 1992) - видатний аргентинський музикант і композитор другої половини двадцятого сторіччя, чиї твори в корені перевернули традиційне танго, представивши його в сучасному ключі, який увібрав елементи джазу і класичної музики. Родоначальник стилю, що отримав назву "nuevo tango" - нове танго.

     Дитинство Астора пройшло в Нью-Йорку, в італійському кварталі, де заправляли кілька сицилійських сімей. Від кар'єри "Дона Корлеоне" його врятувала саме музика, його перший бандонеон, куплений за 19 доларів батьком, коли Астору було 8 років.

      У віці одинадцяти років Астор вже брав участь в концерті разом з іншими латиноамериканськими музикантами і навіть заслужив приз місцевої газети, а в 1933 р Астор починає брати уроки у угорського піаніста Бели Вільда, учня Рахманінова, про який П'яццолла пізніше скаже: "Завдяки йому я полюбив Баха ". Він грає найрізноманітніший репертуар - класику, народну музику, а найулюбленішим для П'яццолли стає джаз.

          Але в 1936 році батько Астора вирішує повернутися в Аргентину. Саме там П'яццолла почув звуки танго, які перевернули його долю.

          Ця музика настільки захоплює сімнадцятирічного Астора, що той приймає рішення переїхати в Буенос-Айрес і продовжити свою музичну кар'єру як виконавець музики танго. В одному зі своїх інтерв'ю П'яццолла так охарактеризував подію з ним тоді: "Музика більше, ніж жінка. Тому що з жінкою можна розлучитися, а з музикою - ні. Одружившись із нею одного разу, ви підете з нею в могилу".

     У червні 1946 року П'яццолла засновує власний оркестр, який грав традиційні мелодії, але робив це особливим чином: аранжування були складними і вишуканими, вперше танго призначалося не для танців, а в якості музики для серйозного прослуховування, як класичні твори. У 1953 році П'яццолла виграв перший приз на конкурсі молодих композиторів і отримав право представити свою роботу в залі Юридичної Школи в Буенос-Айресі разом з симфонічним оркестром "Radio del Estado" і кількома додатковими виконавцями на бандонеоні. Концерт перетворився на натуральний скандал, так як кілька людей з аудиторії вирішили висловити своє обурення включенням такого вульгарного інструменту в "культовий" склад симфонічного оркестру, але саме після цього П'яццола став займатися збагаченням камерної класичної музики пристрастю танго - він складає і записує в студії серію танго зі струнним оркестром.

       "Лібертанго" ( "Libertango") аргентинський композитор Астор П'яццола склав в 1974 році. Назвав він свій твір шляхом злиття слів "libertad" (іспанською - свобода) і "tango".

     Дійсно, музика знає мало прикладів, де свобода пронизувала б все твір на різних його рівнях - від інструментального складу і манери виконання до музичної форми. Відомі понад двадцять різних аранжувань «Лібертанго» самими різними складами - джазовим оркестром, симфонічним оркестром, квартетом мідних духових інструментів, різними камерними ансамблями та навіть хором a'capella, але найбільш популярними вважаються ті аранжування, в яких звучить бандонеон. Це не випадково - відомо, що бандонеон був одним з улюблених інструментів Астора П'яццолли, композитор мріяв перетворити акордеон з акомпанував інструменту в сольний, концертний.

     Неможливо знайти двох однакових за формою і за характером виконань «Лібертанго». В цілому твір написано у формі варіацій на basso ostinato - пружні удари акордів в ритмі танго постійно повторюються, утворюючи свого роду стрижень для нескінченної імпровізації. Кількість варіацій може бути будь-яким, і при прослуховуванні цього твору виникає відчуття, що виконавці імпровізують і імпровізують без кінця. Важка, щемлива мелодія, що являє собою образ танго, постійно проводиться в різних варіантах у різних інструментів. Деякі аранжування можуть мати невеликий вступ на інтонаціях основної мелодії і середній розділ - більш плавний і співучий. Виникає відчуття, що «Лібертанго» - це лише невелика тема, яку музиканти підхопили і почали нескінченно варіювати, і стає незрозуміло, де, власне, твір П'яццолли, а де - фантазія аранжувальника.

     Кожне виконання «Лібертанго» - це своєрідний творчий синтез композитора і виконавців, і тому це танго таке різнолике, різнохарактерне, мінливе. Воно то млосно-щемливе - як у квінтету кларнетів, то напористо-агресивне - як у ансамблю з 16-ти віолончелей, то екзотично загадкове - як у виконанні марімбофона або віброфона. «Лібертанго» завжди дивує - воно може відразу гримнути на фортисимо, а може початися тихо, прихованою, і повільно томити слухача очікуванням розрядки, вибуху почуттів, який обов'язково відбудеться в кінці. Його варіювання, дійсно, нескінченне - звідси, ймовірно, і любов до нього виконавців і слухачів.

    «Лібертанго» - це лише один з найбільш яскравих прикладів популяризації аргентинського танцю танго в творчості П'яццолли. Позбавивши танго його прикладного танцювального значення, композитор залишив цьому танцю головне - його образний зміст, його душу, його надчуттєвого і ту внутрішню щемливу тугу, яка відрізняє танго і робить його таким впізнаваним серед всіх інших танців.