Збери пазл

35 Gfhb

35 300px-Milano Piazza del Duomo 2

 МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ІНДІЇ І ДАЛЕКОГО СХОДУ

 МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ІНДІЇ І ДАЛЕКОГО СХОДУ

Сьогодні ми здійснимо уявну подорож до Індії та Китаю, для того щоб більше дізнатися про мистецтво індійського танцю та ки-тайської опери. 1- Перша зупинка — Індія Мистецтво танцю в Індії збереглося з найдавніших часів до сьо-годні у фактично незмінному вигляді. Перші згадки про нього містяться у «Рігведі». Теоретичне обґрунтування танець отримав у давніх трактатах, що датуються II ст. н. е. Фрески, скульптура і рельєфи давніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні по¬зи й композиції. Наприклад, барельєфи одного з храмів зображу¬ють 108 канонічних поз-рухів одного з класичних танців. Традиція приписує танцю божественне походження. Його твор-цем і першим виконавцем вважають бога Шиву, відомого також як Натараджа (Цар танцю). У Давній Індії танець був обов’язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували храмові танців-ниці — девадасі («рабині Бога»). Індійський танець — своєрідне мімічне спілкування, що містить слова, поняття, відчуття, емоції. Існують сотні індійських народних танців — наприклад, бхан- гра, біху, самбалпура, чхау і гарба, а також інші танці, представ-лені на регіональних фестивалях. їх ввиконують у різних випад¬ках, наприклад, на весіллях, місцевих громадських заходах, під час збирання врожаю чи на початку мусонів. Активний розвиток танцю та рання канонізація його рухів сприяли створенню індій¬ської класичної школи танцю (не слід плутати із класичним тан¬цем — основою балетного театру). Ця школа ґрунтувалася на особ¬ливостях танців різних областей держави. Індія пропонує також форми класичних індійських танців, кожну з яких можна простежити у різних частинах країни. Кла-сичні танці зазвичай покладені на літературну основу або ж запо-зичують мотиви з літературних першоджерел. Показ танцювальних стилів в індійських кінофільмах дозволив світовій аудиторії ознайомитися з індійськими танцями. Індійська національна академія музики, танців і драми нада¬ла статус 7 класичним танцям — бхаратанатьям, капгхак, кат- хакалі, маніпурі, кучипуді, одісси, мохініаттам. Перші 4 форми вважають основними, решту — напівкласичними танцями. Голов-ними аспектами всіх класичних стилів є нрітта і нрітья (як до-датковий — натья): • нрітта — суто технічний танець, позбавлений смислового на-вантаження, має естетичний сенс («чистий танець», «танець задля танцю»); • нрітья — сюжетний танець, що передає певну ідею, завжди супроводжується співом; • натья — дії та жестикуляції із танцем або без нього (цей аспект найяскравіше втілено в індійському театрі). Практична робота Завдання: складіть самостійно схему «Різновиди індійського танцю». Коментар. Після того, як учні складуть схему, учитель від-криває дошку, демонструючи учням правильний варіант схеми. (Демонструються фрагменти документального фільму «Бха-ратанатьям».) В індійському танці є важливими не тільки пластика тіла, але й рух кожного пальця, жест, погляд, що розкривають зміст танцю. Мета танцю — занурення глядача у стан екстазу, у якому розчиня-ється реальність світу. Це — своєрідний гіпноз. Погляд танцівниці постійно спрямований на глядача. Кожна сюжетна ідея розгляда-ється з точки зору різних настроїв. Аура чарівності сприяє розу-мінню суті давніх оповідей. Цей стан підтримується за допомогою вокального й інструментального акомпанементу. Абеткою танцю у давніх індійських трактатах проголошено 108 поз Шиви, що звуться карали. Із каран індійський танців¬ник складає своєрідні комбінації, основу танцювальної компози¬ції,— ангахарами. Окрім цього, танцівник має досконало знати му- дри (різноманітні позиції пальців) та хаспга — жести рук, а також численні канонічні рухи очей, шиї, голови й інших частин тіла. За допомогою мудр виконавець здатний зображувати не лише різні предмети, але й будь-яку дію, емоції й абстрактні поняття. Ця своєрідна мова жестів містить більше ніж 500 символів-понять. Завдяки положенню рук щодо тіла, чергуванням і комбінаціям жестів, що виконуються однією або обома руками, танцівник може передати будь-що. Рухи очей, брів, голови та шиї танцівника, зливаючись з ін-шими компонентами танцю, підпорядковані єдиній меті — макси-мально виразно й емоційно насичено показати події згідно зі сцена¬рієм вистави. Обов’язковим є бездоганне виконання кожного руху. Замість слів, що лунають зі сцени, індійські глядачі сприймають пластичні комбінації, перетворені мистецтвом танцівника на фра¬зи, репліки, монологи й діалоги. Отже, завдяки мудрам індійський танцівник відтворює літературний текст драматургічного твору. Жестикуляційний код складається з 24 хаст, що самі по собі нічого не означають: адже це лише символи, подібні до літер будь- якої абетки. Вони набувають сенсу тільки в поєднанні, у певному контексті та у зв’язку із дією, що відтворюється. У такий спосіб хаста набуває значення слова — іменника, дієслова, прикметника і навіть приставки, суфікса або закінчення множини. У результаті хасти переходять у мудри. Деякі мудри, завдяки виразності й образності, розшифровують¬ся досить просто. Наприклад, мудра «небо» та вказівний займен¬ник «цей» утворюються двома піднятими указівними пальцями. Решта мудр має суто символічну функцію. Дієслова («бути», «ма¬ти»), прислівники («зараз», «завжди»), іменники («щастя», «кра¬са») також позначають за допомогою символічних мудр. Усі власні імена (Шива, Панжалі, Хануман, Сита, Равана та ін.) позначають умовними мудрами, що не мають зовнішньої подібності до особи, яку означають. Хаста прана — це ті рухи рук і пальців, що наділяють сенсом жести, наприклад: • пальці, що ворушаться, показують світло місяця, пристрасть кохання, іскри; • похитування рукою зі згинанням зап’ястка — це вухо слона, політ птаха, річка, окрик: «Геть із дороги!»; • хвилеподібні коливання руки рухом зап’ястків — це хвилі, риба; • роз’єднання рук — давати, цвітіння, квіткові стріли Шиви; • роз’єднання пальців — розмова; • струшування руками — політ бджоли, гнів, сяйво, блискавка, волосся, що розвівається; • круговий рух зап’ястка — лоза, гола зброя, світ. Наприклад, найпростіший жест «патака» (випростана долоня із зігнутим великим пальцем) має більше ніж 40 значень. Звісно, є також жести, що мають лише 2—3 значення. Згідно з трактата¬ми, для того щоб танець «заговорив», танцюристи використовують 24 рухи голови, 6 рухів бровами, 26 рухів очей. Наприклад, коли брови підняті, зіниці рухаються з боку в бік, а голова при цьому ледве нахилена,— це кохання. Коли шия рухається спочатку на¬зад, потім уперед — це означає бесіду, пояснення. Той самий жест для індійця і європейця може мати різний зміст. Вивчаючи мову індійського танцю, доводиться позбуватися стереотипів. Напри¬клад, у індусів не заведено «тримати дулю в кишені», навпаки, її виставляють на показ: жест «фіга» у тлумаченні індійців означа¬тиме, що ви доїте корову або фарбуєте очі. Якщо перекласти слова російської пісні «Во поле березка стоя-ла, во поле кудрявая стояла» мовою індійського танцю, отримаємо зовсім інший «текст»: «Іде полем самотня дівчина, сумна. Поле велике, на полі трава росте, траву вітер колише. І стоїть посередині поля самотнє дерево, листям шарудить. Підійшла дівчина до дере-ва, обійняла його і подумала: „Самотні ми з тобою, бідолашні"». Танцюрист не зобов’язаний докладно відтворювати у танці текст пісні, під яку танцює, він може обрати з неї єдину фразу та щоразу її повторювати, а співакові доведеться співати її кілька разів поспіль. Гра актора залежить від того, як він зобразить зміст. Головне — гармонія виразу обличчя та рухів його частин, а також рухів тіла, жестів рук і пальців. Ноги в індійському танці беруть участь тільки як музичний інструмент. Жодного змісту ногами тан-цюрист не передає, на них надягають 50—300 бубонців. Від рівня майстерності танцівниці залежить кількість бубонців на ногах. Танцюрист-початківець не впорається з вагою у 1,5 кг. Саме стіль¬ки можуть важити 300 бубонців. Поціновувачі інтелектуального кінематографа зверхньо ставляться до індійського кіно. Справді, індійські актори більше «працюють обличчям», ніж європейські. Справа тут не у відсутності таланта: актори просто доповнюють свої жести мімікою. Як це не парадоксально, але індійці вважа¬ють, що саме у такий спосіб актор краще передає зміст своїх слів. В Індії мистецтво танцю розвинене краще, ніж у будь-якій кра-їні світу. Функціонують численні школи й інститути класично¬го танцю, організовуються виступи популярних артистів, танцю¬вальні мелодії незмінно посідають верхні щаблі хіт-парадів. Танці Індії — невід’ємна частина її культурної спадщини, що пов’язує минуле та сьогодення. (Демонструються фрагменти індійських кінофільмів «Бродяга», «Зіта і Гіта», «Навіки твоя» (на вибір учителя).) 2- га зупинка — Китай Понад 2000 років у Китаї зі сцени оспівують правителів та арис-тократичні сім’ї. Усі актори — у національному одязі. Історії, які вони розігрують перед публікою,— узяті з життя Забороненого міста. Китайська опера кардинально відрізняється від свого за-хідного аналога. Родзинкою опери у Піднебесній є те, що майже усі ролі в ній виконують чоловіки. Спів супроводжується биттям у барабани та калатанням дзвонів. Китайські виконавці вміють не лише співати, вони ще й можуть продемонструвати на сцені рухи з національних бойових мистецтв. Хоча оперу й адаптували до ви¬мог сучасного глядача, багато елементів у ній не зазнали змін. У Китаї розвивається більше ніж 300 театральних жанрів, зде-більшого локального характеру. До різновидів театрального мис-тецтва, що набули загальнонаціональної популярності, належать цзінцзюй (пекінська опера), пінцзюй (хебейська опера), юєцзюй (шаосинська опера), юйцзюй (хенаньська опера), юєцзюй (гуандун- ська опера). Найпопулярнішою нині є пекінська опера. Сучасний Китай успадкував одну із найстаріших у світі те-атральних традицій. Його театральне мистецтво містить більше ніж 300 видів місцевої опери, понад 60 видів тіньового та лялько¬вого театрів, нової («розмовної») драми, опери європейського типу і танцювальної драми. Завдяки постійному збагаченню й оновлен¬ню китайська опера дійшла до сьогодні. Китайський музичний театр (опера) поєднує елементи музи¬ки, співу, діалогу, танцю, акробатики і вправ військового мисте¬цтва із майстерно написаним текстом і технікою його втілення. Виконавці повинні суворо дотримуватися традиційних канонів. Дія в китайській опері не обмежена ані в часі, ані у просторі; ши¬роко використовуються умовності, символіка. Якщо які-небудь повсякденні реалії не можуть бути зображені на сцені прямо, їх відтворюють символічно (спеціальними рухами зображають вхід або вихід із будинку; підйом або спуск сходами; переправу через річку; колові пересування сценою з батогом у руці означають ска¬кання верхи; поїздку в екіпажі демонструють статисти, тримаючи по обидва боки від актора прапорці із зображенням коліс; ходіння колами символізує довгу подорож; якщо на сцені без декорацій актор тримає весло або лопатку і сідає, імітуючи напруження, це означає, що він пливе у човні). Обстановку, у якій відбувається дія, актори зображують виключно рухами, причому ефект є навіть сильнішим, ніж за наявності декорацій і реквізиту. Китайська народна опера — архаїчне синтетичне мистецтво, у якому рухи тіла й голос виконавців сягають рівня досконалості. До початку минулого століття для виконання жіночих ролей готували хлопчиків, які навчалися малювати, вишивати, займа¬тися традиційно жіночими видами мистецтва, щоб їх рухи стали особливо ніжними, жіночними. Відсутність декорації вимагає від актора перевтілення не лише на певного героя, а й на явища природи та предмети (за китай-ським прислів’ям: «Співаєш про воду — стань водою»), адже увага глядачів зосереджена виключно на акторах. Усе це зумовлює особ-ливу техніку гри очима, руками, самобутню пластику рухів, кро¬ків, жестів, постави. Яскраві сценічні костюми виготовлені з найякіснішого шовку й атласу; їх кольори — червоний, бузковий, смарагдовий, бірюзо¬вий, синій — насичені й специфічно поєднані. У кожному окре¬мому випадку це поєднання має смислове навантаження, так са¬мо, як і малюнки вишивок, виконані різнокольоровими нитками (на кожному вбранні — численні смужки, кожну з яких вишито окремо, уручну; раніше з цією метою використовували ще й золоте напилення). Костюм головного персонажа важить не менше ніж 12 цзинів (міра ваги, 1 цзинь дорівнює 500 г). Громіздкими є й го-ловні убори, однак це не заважає акторам рухатися. Із поширенням у Китаї європейської опери (1920—1930) на сце-ні уперше з’явилися жінки, які нині можуть виконувати й чолові¬чі ролі. Співаки з широким діапазоном голосу, достатнім напов-ненням звуку та вмінням імітувати звучання будь-якого голосу виконують провідні ролі, що вимагають комплексу акторських умінь і психофізичної підготовки, а також знань з етнографії. Отже, китайська народна опера, одне з найскладніших і найкра¬сивіших видів світового мистецтва, є поєднанням різних театраль¬них жанрів — опери, балету, пантоміми, циркового мистецтва. Пекінська опера бере свій початок у XVIII ст., коли у Пекіні на ґрунті музичного фольклору та ритуальної музики різних регі¬онів Китаю поступово сформувалося своєрідне музичне і сценічне мистецтво, об’єднавши музику, танець, театральну виставу, акро-батику та бойові мистецтва. За більше ніж 200 років структура і принципи пекінської опери практично не змінилися. Оркестрова музика — ударні (гонги і барабани, що різняться за розмірами й видами) — створюють глибоко ритмічний аком-панемент. Оркестром керує барабанщик, який бамбуковими па-личками видає різноманітні звуки, «виражаючи» почуття героїв відповідно до акторської гри. Вокальна частина пекінської опери складається з мовлення (юньбай — речитатив; цзінбай — пекін¬ське розмовне мовлення) та співу (ерхуан — запозичений із народ¬них мелодій провінцій Аньхой і Хубей; сипі — із мелодій провінції Шеньсі). Речитатив використовують серйозні персонажі, розмовну мову — молоді героїні та коміки. Амплуа розподіляються на жіночі та чоловічі, зокрема: шен (чоловік), дань (молода жінка), цзін (чоловік в масці) і чоу (клоун, мім — як чоловік, так і жінка). Герої цих амплуа можуть бути як позитивними, так і негативними. їх натуру глядачі можуть визна-чити за маскою. Маски є досить складним поєднанням гриму й ак-сесуарів. Костюми візуально та тематично поєднуються з маскою, і найчастіше в масці й костюмі використовують таку саму палітру кольорів та відтінків, підкреслюючи характер персонажа. Репертуар традиційно заснований на музичній обробці класич-них китайських творів, здебільшого фантастичних або історичних. Імператори й наложниці, ченці та воїни, чиновники й учені є голо-вними героями не тільки класичної літератури Китаю, але й пе-кінської опери. Давній репертуар пекінської опери містив більше ніж 1000 сюжетів, із яких сьогодні грають 200, зокрема «Хитрість з порожньою фортецею», «Збори героїв», «Помста рибалки», «По-трійна розвилка», «Переполох у Небесному палаці», «Осіння річ¬ка» , «Легенда про білу змію». Відомі актори: Мей Лань-фан, Чень Яньцю, Чжоу Синьфан, Ма Ляньлян, Тань Фуїн, Гай Цзяо-тянь, Сяо Чанхуа, Чжан Цзюньцю, Юань Шихай. (Демонструються епізоди китайських кінофільмів, що мі-стять фрагменти вистав китайської опери,— «Прощавай, моя наложнице», «Шлях у тисячу миль» (на вибір учителя).)

               Індійський танець
https://docs.google.com/presentation/d/e/2PACX-1vRofkoE5L-PvUkkAdDWIXpPD7hI8WUAFMxKnrSgulxmYVXHrzePL3uhGbE4fUZTgj8UbsGFuiQ4gx9I/pub?start=false&loop=false&delayms=3000

Мистецтво індійського культурного регіону 

Культура Індії. Музика і танець у мистецтві Індії

Культура Індії - одна з найдавніших культур людства, безперервно розвивається в протягом декількох тисячоліть. Протягом цього часу численні народи, що населяють територію Індії, створили високохудожні твори літератури і мистецтва. Культура Стародавній Індії почала складатися вже в 3 тисячолітті до н.е., в період розкладання первісно - общинного ладу і становлення класового суспільства. Як і в інших країнах Стародавнього Сходу, в Індії процес формування рабовласницького ладу йшов повільно. Пережитки первісно - общинних відносин в Індії збереглися аж до середніх віків.

Мистецтво Давній Індії в своєму розвитку було пов'язане з іншими художніми культурами Стародавнього світу: від Шумеру і до Китаю. У образотворчих мистецтвах і архітектурі Індії (особливо в перші століття н.е.) проявилися риси зв'язку з мистецтвом Древньої Греції, а також з мистецтвом країн Середньої Азії; останні в свою чергу сприйняли багато досягнень індійської культури.

Твори образотворчого мистецтва від кінця 2 до середини 1 тисячоліття до н.е. не збереглися. Зате досить повне уявлення про мистецтво Стародавньої Індії дають пам'ятники починаючи з періоду династії Мауро (322 - 185 рр.. до н.е.). В Індії, що відбила греко-македонський завоювання, склалося потужне рабовласницька держава, займало більшу частину країни (за винятком самої південної частини Декана), від Кабула і Непалу на півночі до Тамільських держав на півдні. Об'єднання країни в одну велику централізовану державу було розпочато Чандрагупта (близько 322 -- 320 рр.. до н.е.) і завершено Ашока (272 - 232 рр.. до н.е.).

Для цього періоду характерно будівництво міст і доріг. За описами літературних джерел, дерев'яні споруди правителів відрізнялися великою пишнотою. Палац царя Ашоки, наймогутнішого з правителів династії Мауро, перебував у столиці держави Магадха Паталіпутре і представляв собою дерев'яна будівля в декілька поверхів, що стояла на кам'яному фундаменті і що мало 80 колон з пісковика. Палац був багато прикрашений скульптурою і різьбленням. Уявлення про його фасаді можна отримати по рельєфу, що його зробив близько 1 ст. н.е., що зберігається в Матхурському музеї. У трьох поверхах один над іншим розміщувалися величезні зали, щедро декоровані живописом, дорогоцінними каменями, золотими і срібними зображеннями рослин і тварин, і т. п. За фасаду тягнувся довгий ряд кілевідних арок, чергувалися з балконами на стовпах. Від палацу до Гангу терасами спускалися сади з фонтанами і басейнами. При Ашоці будувалися численні храми і монастирі, висікалися буддійські моральні приписи і проповіді. У цих культових спорудах широко використовувалися вже сформовані традиції архітектури. У скульптурі, який прикрашав храми, відбилися прадавні легенди, міфи і релігійні уявлення; буддизм увібрав в себе майже весь пантеон брахманських божеств.

Одним з головних видів буддійських культових пам'ятників були ступи. Старовинні ступи були складені з цегли та каменю напівсферичні споруди, позбавлені внутрішнього простору, по вигляду висхідні до найдавніших похоронним горбах. Ступа робив на круглому підставі, по верху якого був зроблений круговий обхід. На вершині ступи ставилося кубічний «божий дім», ілірелікварій з дорогоцінного металу (золота та ін.) Над релікварій піднімався стрижень, увінчаний убуваючими догори парасольками - символами знатного походження Будди. Ступа символізувала нірвану. Призначенням ступи було зберігання священних реліквій. Ступи будувалися у місцях, пов'язаних, за легендами, з діяльністю Будди та буддійських святих. Найбільш раннім і цінною пам'яткою є ступа в Санчі, вибудувана при Ашоці в 3 ст. до н.е., але в 1 в. до н.е. розширена і обнесена кам'яною огорожею з 4 воротами. Загальна висота ступи в Санчі 16,5 м, а до кінця стрижня 23,6 м, діаметр основи - 32,3 м. Лаконічність і монументальність важких і потужних форм характерні як для цього пам'ятника, так і взагалі для культового зодчества періоду Мауро. Ступа в Санчі побудована з цегли і зовні облицьована каменем, на який спочатку був нанесений шар обмазки з вигравіруваними рельєфами буддійського змісту. За ночами ступа висвітлювалася світильниками.

Другим видом монументальних культових споруд були стамбха - монолітні кам'яні стовпи, звичайно завершені капітеллю, увінчаний скульптурою. На стовпі висікалися едикти і буддійські релігійні та моральні приписи. Вершина стовпа прикрашалася лотосовидною капітеллю, що несе скульптури символічних священних тварин. Такі стовпи попередніх періодів відомі за стародавніми зображень на печатках. Стовпи, зведені при Ашоці, прикрашені буддійськими символами і за своїм призначенням повинні виконувати завдання прославлення держави та пропаганди ідей буддизму. Так, чотири лева, з'єднані спинами, на сарнатхському стовпі  підтримують буддійське колесо. Сарнатхська капітель зроблена з полірованого пісковика; всі зображення, виконані на ній, відтворюють традиційні індійські мотиви. На абаки поміщені рельєфні фігури слона, коня, бика та лева, що символізують сторони світу. Тварини на рельєфі передані живо, їх пози динамічні і вільні. Фігури левів нагорі капітелі більш умовні і декоративні. Будучи офіційним символом могутності і царської гідності, вони значно відрізняються від рельєфів в Санчі.

Культура Індії не тільки всмоктала досягнення інших культур, а сама не менш віддала іншим світовим культурам. Насамперед, необхідно відзначити, що вся Пів-денно-Східна Азія перейняла велику частину своєї культури з Індії, в цьому регіоні склалися могутні держави з іншими культурами, що залишили такі прекрасні пам'ятники своєї величі, як буддійська ступа Борободур на Яві або шиваїтські храми Ангкора в Камбоджі, Весь Далекий Схід зобов'язаний Індії буддизмом, який сприяв формуванню своєрідних культур Китаю, Кореї, Японії та Тібету.

Значний вплив культура Індії здійснила на Захід; Гете й багато інших письменників початку XIX ст. читали усі Перекладені на той час твори давньоіндійської літератури. Починаючи з Гете, більшість великих німецьких філософів були обізнані в певній мірі з вченням індійської філософії. Шопенгауер відверто зізнавався, що він знаходився під впливом індійської думки й дотримувався істинно буддійських поглядів. Моністичні вчення Фіхте й Гегеля ніколи не набули б своєї форми, якби не існувало перекладу Упанішад. У англомовному світі помітно виділяється у цьому зв'язку Америка, де Емєрсон, Торо та інші письменники Нової Англії жадібно вивчали індійську релігійну літературу, вплинувши у свою чергу на своїх сучасників і послідовників, особливо на Уолта Уітмена. Карлейль та інші мислителі німецької філософії вплинули на Англію, так само як і американці — через творчість багатьох письменників кінця XIX ст., таких, як Річард Джеффсі чи Едуард Карпент’єр.

Індія - визнана академія танцю. Цей вид мистецтва дійшов до наших днів з якнайдавніших часів і фактично залишився незмінним. Перші згадки про нього містяться в «Рігведі». Своє теоретичне обгрунтування танець отримав в трактатах.
Фрески, скульптура і рельєфи стародавніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні пози і композиції. Індуська традиція приписує танцю божественне походження. Його творцем і першим виконавцем вважається бог Шива, званий також Натараджа (Цар танцю). У Стародавній Індії танець був обов'язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували храмові танцівниці девадаси («рабині Бога»). Індійський танець підрозділяють на класичний, напівкласичний, народний і естрадний (кінотанець). Танець грає важливу роль в традиційному театрі Індії. Відомі сім стилів класичного танцю - Бхарат Натьям, Катхак, Катхакалі, Маніпурі, Одісси, Мохиніаттам і Кучипуді. Перші чотири форми вважаються основними, інші іноді зараховують до напівкласичного танцю. Головними аспектами всіх класичних стилів є нрітта і нрітья. Нрітта - це чистий технічний танець, позбавлений смислового навантаження.
Нрітья - сюжетний танець - включає також міміку і жестикуляцію.

Мета танцю - занурення глядача в стан екстазу, в якому розчиняється реальність миру. Це - свого роду гіпноз. Погляд танцівниці постійно направлений на глядача. Кожна сюжетна ідея розглядається з погляду різних настроїв. Крізь ауру чарівності розум приходить до розуміння суті стародавніх оповідей.
Цей стан підтримується за допомогою вокального і інструментального акомпаніменту. Він називається «Бхава сангитам» - емоційна музика. Костюм танцівниці - біле сарі із золотою або малиновою облямівкою. Волосся зібране в пучок і прикрашене квітами жасмину. Щоб глядач міг краще бачити міміку, актори виконують ці композиції сидячи. Любовні історії називаються падам. Іноді танцюристи включають в репертуар акробатичні номери - танці на металевій тарілці або з глеком на голові. Костюм і макіяж - традиційні для південноіндійських стилів. Жінки прикрашають зачіску круглим валом, переплетеним шовковою стрічкою. В даний час популярність Кучипуді так зросла, що він увійшов до числа основних неокласичних стилів. Хоча спочатку його виконували тільки чоловіки, сьогодні на сцені з'являються і жінки, завдяки яким танець знайшов новий колорит. До напівкласичних стилів належить Чхау - танець масок. Він присвячений Ардханарішварі - божеству весни, що відроджується, яке символізує творення і родючість. Ардханарішвару почитали як прояв єдиного образу Шиви і Шакті. Танці продовжуються протягом чотирьох ночей свята.
Танцюристи імітують рухи тварин, відтворюють різні побутові і військові сцени. Популярні алегоричні композиції. Відмітною особливістю стилю є відсутність міміки. Вираз обличчя не має значення, оскільки воно закрите маскою, а настрій героя передається за допомогою різких поворотів голови. Маска має символічне значення. Вона не повинна бути схожа на реальний персонаж, тому навіть у тварин - людські риси. Відсутність міміки компенсують рухи рук і ніг.
Техніка Чхау включає кроки і хода, запозичені з системи військових вправ. Якшагана - містеріальная драма штату Карнатака - приклад натья. Їй більше 400 років, вона поєднує спів, діалог і танець. Сюжети п'єс Якшагана черпає з «Махабхарати», «Рамаяни» і «Бхагавата-пурани». Танець представлений динамічними рухами героїчного характеру. Мова жестів практично відсутня, міміка природна. Ритмічні комбінації покликані відобразити настрій героя або зміну ситуації. Костюм і грим нагадують Катхакалі.

З давніх часів танець нерозривно пов'язаний з життям індійців. Але якщо класичне мистецтво завжди залишалося долею професіоналів, то народні танці були зрозумілі і доступні кожному. Сьогодні вони втратили ритуальне значення, але без них не обходиться жодна радісна подія в житті людей, будь то прихід весни, збір урожаю або весілля. В кожному штаті Індії існують свої народні танці. Не дивлячись на свою різноманітність, народні танці мають загальний початок. Основа будь-якого з них - ритм. Ритм породжує відповідні рухи - синхронні, такі, що часто повторюються. Танцюристи рухаються по певних траєкторіях (круги, «вісімки», прямі лінії). Традиції виконання народних танців передаються з покоління в покоління. Естрадний танець (або кінотанець) з'явився одночасно з так званими «комерційними» фільмами. У тригодинних стрічках танцювально-музичні паузи допомагають збудувати сценарій. Популярності кінотанців сприяв прихід в кіноіндустрію професійних танцівниць (Віджаянтімали, Падміні, Хеми Маліні і ін.). Кінотанець є суміш класичних, народних і європейських танців. Він завжди відповідає духу часу, використовує сучасні мелодії і ритми, комп'ютерну графіку і спецефекти.
В наші дні уміння танцювати для акторів комерційного кіно не менш важливий, чим приваблива зовнішність. В Індії мистецтво танцю розвинене, як ні в одній країні світу. Функціонують численні школи і інститути класичного танцю, організовуються виступи популярних артистів, танцювальні мелодії незмінно займають верхні стрічки в хітпарадах. Танці Індії - невід'ємна частина її культурної спадщини, що пов'язує ланку між минулим і сьогоденням.

Індійська музична культура надзвичайно багата по формах і жанрах.
Народна пісня, пісня, супроводжуюча танець, ритуальний спів, інструментального виконання, різноманіття класичних форм музики, які несуть в собі і світське і релігійне начало. Індійська класична музика через її специфічність представляє відому трудність для сприйняття європейцями: її семизвучна гама ділиться на 22 неоднакових інтервали, серед яких деякі складають менше чверті тону. Їх комбінації утворюють музичні тематичні схеми-раги. Рага - початкова системна одиниця індійського музичного образу.
Певні поєднання звукового ряду з його складною внутрішньою градацією створюють обширний емоційний набір раг - раги сумуй і розлуки, раги внутрішнього спокою і заспокоєння і т.д. Раги розрізняються за часом доби і по сезонах року, вони можуть бути чоловічими і жіночими.
Виконавець бере якусь основну рагу - тему - і створює залежно від ступеня свого дарування багато орнаментовану, складну по ритміці імпровізацію. Для індійської музики характерне одноголосся. Виконуючий соло інструмент (головні багатострунні - щипкові ситар і провина) підтримується ритмічною орнаментацією ударних (парні барабани-табла і ін.) і фоновим щипковим чотириструнним інструментом - тампурой.
Супроводжуючий ситаріста музикант, що грає на табла, повинен володіти чуйним розумінням імпровізаційного задуму основного соліста, він не тільки підтримує його акомпанементом, але і вплітає у  імпровізації своє відчуття провідної мелодії і в представленій йому паузі не допускає порушення загального задуму.
Таким чином, це більше, ніж простій акомпанемент, це - дует, і за вірно знайдену в нім свою лінію виконавець на табла отримує чималу частку подяки дійсних любителів музики. То ж спостерігається, коли таблаїст супроводжує гру на духових - лазнею або шехнаї. Без акцентування звучання супроводжуючих інструментів проходить лише виконання соло співака або співачки.
В цьому випадку співак сам задає потрібний йому ритм невеликими цимбалами - талам (інакше - ченда), або акомпанує собі клавішним інструментом - гармонією, а оркестр, що складається з тих же табла (або двостороннього конусного барабана - мріданга), тампурі, флейти, а зараз нерідко і скрипки, м'яко здійснює необхідний супровід вокального виступу. Класична музика ділиться на північну школу - хиндустані, і південну - карнатік. Друга відрізняється прискореним темпом і підкресленою ритмікою. Школи півночі і півдня мають тривалу традицію розвитку. Викладання співу, інструментального виконання і танцю ведеться представниками каст, що успадковують свою професію протягом дуже тривалого часу.
Тому кожне покоління народжує видатних музикантів, співаків і танцюристів. В даний час неперевершеним виконавцем гри на ситарі є вже протягом декількох десятків років Раві Шанкар. Він не тільки видатний ситарист, але і композитор і наставник молодих виконавців. Його син Шубхендра успадкував талант батька і продовжує удосконалювати свою майстерність. Порівняно недавно європейська скрипка теж стала виконуючим соло і супроводжуючим інструментом. Є і віртуозні виконавці національних мелодій на цьому  інструменті.
До них відносяться Л.Джаяраман, Т.Н.Кришнан. Індійські музиканти - віртуози-виконавці і композитори - давно намагаються вирішити проблеми синтезу північного і південного класичних стилів, проблему організації національного симфонічного оркестру з традиційних інструментів і створення творів для такого оркестру.
 Аранжування оркестрових творів для інструментів складного звучання і представляє головну перешкоду при створенні великих національних оркестрів, та до того ж і з додаванням європейських інструментів.
І якщо у майстрів високого класу і вдавалися деякі експерименти (типу ситара і скрипки), то це виявилося можливим ще і тому, що на ситарі грав Раві Шанкар, а на скрипці Ієгуді Менухин. Тому, коли сьогодні говорять про класичну індійську музику, то мають на увазі, як правило, соліста-виконавця з невеликим «оркестром фону».І саме така музика отримує широке визнання в самій Індії і за її межами. Слід підкреслити, що особливе місце належить музиці і танцям в індійських кінофільмах. Комерційні стрічки розважального характеру йдуть з обов'язковими музичними і танцювальними вставками, номерами, які стали міцною традицією подібної кінопродукції. Фільми ці, як правило, мелодраматичні і характер ліричних пісеньок - це радість зустрічі закоханих або гіркота розлуки.
На тригодинний двосерійний фільм доводиться 6-7 музичних (пісенних і одночасно танцювальних) вставок.
Пісні виконують за кадром такі популярні співачки, як Лат Мангешкар, Аша і Уша Бхонсле, а в кадрі такі танцівниці, як Віджаянті Мала, або такі відомі кіноактриси і танцівниці, як Рекха, Хема Маліні, а з числа танцюристів, звичайно, «незрівнянний» Мітхун Чакроборті («Танцюрист диско» - його зоряний фільм), Камал Хасан та інші.
Такі музичні номери зазвичай супроводжує джазовий оркестр, і хоча музика вестернізірована, але все таки відмічена національним колоритом, який можна було б назвати стилем «орієнталь». Пісеньки з кінофільмів - в повному розумінні слова, легка, шлягерна музика - дуже популярні в країні, тиражуються мільйонами касет, виконуються часто по радіо, знаходять величезну аудиторію переважно в широкому міському середовищі.
Серед композиторів кіномузики дійсно талановиті, такі, що створюють мелодійні ліричні пісеньки, з яких далеко не всі можуть бути названі одноднівками, що легко запам'ятовуються. Історія музики для кінофільмів знає такі імена, як Аніл Бісвас, Барман, Хеманта Мукерджі, Судхир Пхадке і ряд інших.

                     Японський сад

Призначення японського ландшафтного саду полягає у створенні маленької моделі пейзажу. Перші два типи таких садів — райські та сухі — призначалися для глибоких роздумів відвідувача, котрий стоїть на одному місці, з якого відкривається найкращий вид. Інші два різновиди — ландшафтні та чайні сади — створюються для повільних прогулянок та споглядання природної краси.

Обов’язкові елементи японських садів — водойми, острів на озері, мости, спеціально розміщене декоративне каміння, незвичайні світлові ефекти та звивисті переходи через струмки, викладені камінням. Неперевершений ефект також створюється за рахунок відображень у воді особливо гарних місць японського саду.

Кожна деталь японського саду має свій зміст, для чого використовуються рослини, специфічні лише для Японії. В основному це вічнозелені дерева, карликові сосни, ялівець, мох, рододендрони.

Прикладом райського саду є парк Моцудзі, в якому панує дух буддійського просвітлення. Невеликі острови та скелясті береги викладені камінням. Сухі сади біля буддійських храмів є групами ретельно дібраних каменів.

Вони разом із гравієм створюють композицію для медитацій. Такий сад можна побачити при храмі Рьоандзі у Кіото.

У чайних садах до чайного будиночку веде маленька доріжка, яка ніби символізує перехід від реальності до таємничого світу чайних церемоній. Особливістю цих садів також є бамбукові огорожі. Вигляд ландшафтних садів змінюється з кожним кроком відвідувачів, відкриваючи нові перспективи.

Важливим пам’ятником японської культури є сад Санкей-ен, створений у 1906 році. На великій території площею 180 000 м² розміщені шістнадцять будівель з усієї Японії — пагода з Кіото, вілла з півострова Кії, чайний будиночок Тьосікаку, типовий селянський будинок з Гіфу. Взимку у парку квітнуть сливи, навесні — традиційна для японців сакура, влітку — іриси, восени — хризантеми, які також є символічними для Японії.

Парк Ріцурін є одним із найгарніших у Японії, що створювався на фоні гори Сіун протягом понад ста років. Він включає багато водойм та павільйонів, де мешкають прекрасні білі чаплі. Особливою красою відзначається сад Синдзюку Гоен під час цвітіння сакури. У садах вілли Катсура довкола великого ставка відтворені гори, моря, рисові плантації. Особливість цього парку становлять живі бамбукові огорожі. Сад Коракуен витриманий у стилі «рухливого ландшафту», де кожний поворот відкриває для відвідувачів новий кут зору на ставок, струмок чи пагорб. У Коракуені вперше використані газони, не характерні для японських садів. У саду Мімурото є невеликий буддійський храм, висаджені десять тисяч кущів гортензій, двадцять тисяч азалій і тисяча кущів рододендрону.

Багатовікова традиція японців — взаємини між природою і людиною, абсолютизація краси природи і підпорядкування діяльності людини її законам не вичерпується тільки створенням ландшафтних садів. Це і надання нового життя зрізаним рослинам та квітам — суто східне мистецтво ікебана.

Зрізуючи рослини, монахи Стародавнього Китаю давали їм нове життя у своїх композиціях, намагаючись при цьому не наслідувати природу, а створити витончену композицію для підношення богам. Сьогодні в Японії ікебана втратила ритуальне значення дару Будді та предкам, перетворившись на особливий вид мистецтва.

Суть мистецтва ікебани полягає у створенні композиції з квітів та гілочок (у сучасних ікебанах дозволяється використання й інших матеріалів — каміння, коріння, кріплення для квітів). Ця композиція повинна відображати гармонію взаємозв’язків між небом, землею та людиною. Основа ікебани — трикутник, де найвищі гілки символізують небо, народження, душу; середні — людину, життя, розум; найкоротші — землю, смерть, тіло. Трибічний порядок породжує в людях прагнення досконалості, ідеалу, якого не існує. Людина, котра виготовляє ікебану в тиші, спокої та роздумах про прагнення до власного ідеалу, створює композицію, сповнену свої думок та настроїв. Мудрість цього мистецтва виявляється з часом. Спочатку завжди хочеться додати до витвору багато елементів, але навчання мистецтва ікебани — це наука прибирання зайвого. Ікебана вчить задовольнятися мінімумом. Також ікебана — це мистецтво мінливості. Вона є красивою лише у конкретний момент, і прагнення зберегти її красу назавжди не є головним.

Створення ікебани лише здається простою справою. В Японії вважають, що не можна займатися справою, не ставши у ній професіоналом, тому сьогодні існує понад 300 шкіл та напрямків ікебани. Створення ікебани для японців — священний ритуал, справа, якої навчаються все життя. Простота як знак оригінальності та одиничне як знак цілого — це те, що робить ікебану найпопулярнішим національним мистецтвом Японії.

Ще одним з невід’ємних елементів японської культури є чайна церемонія, що являє собою давній ритуал і походить із однієї з форм медитації. У минулому чай був особливим напоєм, який уживали під час молитов і медитацій. У заможних родинах Давньої Японії були популярними чайні турніри, під час яких дегустували велику кількість сортів чаю. За чашкою чаю селяни полюбляли вести бесіди та вирішувати свої справи. Чайна церемонія сформувалася на протиставленні китайським пишним чайним дегустаціям. Японський стиль спільного вживання цього напою відзначався простотою та природністю і був сформований у XIII ст. Спеціально для церемоній було розроблено чайний будиночок, до якого вела одна доріжка, та специфічний керамічний посуд. Вживання цього напою перетворилося на міні-спектакль, який об’єднує чотири основні принципи: гармонію, шанобливість, чистоту і спокій.

Існують декілька основних видів чайної церемонії: нічна, на сході сонця, ранкова, післяобідня, вечірня. Чайний будиночок є взірцем чистої простоти. Він має одну кімнату та низький вхід, і до нього не можна входити озброєним — усе це символізує те, що людина повинна залишити все земне, увесь свій неспокій за стінами будиночку. Посуд для церемонії обов’язково має бути дуже простим, грубої роботи і старим, що символізує пам’ять про минуле. Перед церемонією запрошені люди збираються в одному місці і розмовляють на чітко визначені теми, створюючи відповідний настрій та атмосферу очікування важливого дійства, зустрічі з прекрасним.

Далі вони проходять доріжкою до будиночку, споглядаючи розкіш саду навколо і залишаючи надворі все мирське. Перед будинком їх зустрічає хазяїн та запрошує умитися і помити руки. Обмивання символізує духовне та тілесне очищення. Коли гості входять до будинку та споглядають його прекрасну простоту, окріп уже готовий. Перед церемонією їм подають легку їжу і потім запрошують на невелику прогулянку. Далі — її найважливіша частина — приготування порошкового зеленого чаю, що відбувається в абсолютній тиші. Одну велику чашу з напоєм передають по колу, починаючи з найповажнішого гостя, що символізує цілісність та єдність людей, які зібралися разом. Коли чаша стає порожньою, вона ще раз передається по колу, щоб кожен з гостей міг оцінити її зовнішній вигляд. Після найбільш медитативної частини церемонії гості починають бесіду, під час якої не говорять про справи та повсякденні хвилювання. Потім подається чай окремо кожному з гостей, які обговорюють будинок, його оформлення, красу саду, посуд, вислів на особливому сувої з ієрогліфами, що обов’язково повинен бути в наявності. Квіти у будинку міняються хазяїном на ті, що розпустилися повністю. Це символізує собою кінець церемонії. Хазяїн, вибачаючись, проводжає гостей та прибирає помешкання.

Дуже важливо, щоб чайний будиночок залишився після церемонії в такому ж вигляді, як і був до неї, що символізує те, як гості та хазяїн цінують кожну мить життя.

Паркова культура є невід’ємною частиною будь-якої епохи життя людства, супроводжує його з найдавніших часів. Люди і сьогодні із задоволенням милуються красою старовинних парків дворянських садиб, відвідують сучасні міські парки і сквери, без яких немислиме жодне масове свято. Разом з тим митці мають сприятливі умови для створення витворів мистецтва, адже краса садів стимулює до відтворення її в багатьох жанрах художньої творчості, відкриваючи нові можливості естетичного сприйняття людиною цієї природної краси.

І в наш час технічного прогресу, коли, з одного боку, рівень технологій піднявся до небувалих висот, а з іншого — зростає екологічна загроза, паркова культура покликана зіграти вирішальну роль у створенні здорового середовища в усіх сферах життя і діяльності суспільства.

Урок 28

Тема: Японський сад, ікебана. «Корейський традиційний сад» у Києві

Мета: 1) формувати ключові міжпредметні компетентності у вивченні пам’яток мистецтва Японії й Кореї, знайомстві з східними культурними традиціями;  

2) розвивати вміння аналізувати смаки японців і корейців, навички створення композицій з каміння й паперу; розширювати загальний кругозір;

3) виховувати ціннісно-світоглядні орієнтації, потреби у творчому самовираженні та естетичному самовдосконаленні

Наскрізна змістовна лінія: «Громадянська відповідальність»

ОБЛАДНАННЯ: комп’ютер,  медіапроектор, мультимедійна презентація, відеоматеріал, матеріал для створення ікебани, саду каменів

ТИП УРОКУ: комбінований, поглиблення  теми

МЕТОДИ:  аудіовізуальний, порівняння і зіставлення, комплексний вплив мистецтва, художня драматургія, діалог культур

                                               Хід уроку:

1.Організаційний етап                     

На що спирається живопис Далекого Сходу?

Які жанри найчастіше зустрічаються?

2.Мотиваційний етап

      Окрім живопису в далекосхідній культурі високого розвитку набула садово-паркова архітектура. Китайські сади були кількох типів: імператорські, храмові, індивідуальні, призначені для родини та друзів. Їх прикрашали дерева і квіти, павільйони й альтанки, водойми та декоративне каміння.

  Японські сади лаконічні, багатозначні й символічні, вони покликані слугувати відпочинком від суєти, засобом відновлення рівноваги душі. Кожен об’єкт має своє смислове навантаження.

Які традиції в культурі Далекого Сходу набули популярності?

  В основу моделі японського саду покладено союз трьох головних стихій – води, каміння і рослин. Вода (або пісок, який її замінює) асоціюється з водоймами (озерами й гірськими річками). Камені символізують гори, скелі, острови. Невеликі рослини, з яких створюють композиції, за контурами нагадують лісові пейзажі.

З-поміж видів японських садів виділяють: сад дерев, сад води, сад чайної церемонії, сад цубо, сад каменів.

     Формування засад японського садівництва відбувалося під впливом еволюції японської архітектури, а також релігійно-філософських уявлень японської знаті. Початково сад був складовою резиденцій аристократів, але згодом був запозичений буддистськими монастирями і знатними самураями. З 19 століття він набув поширення серед японських простолюдинів, ставши невід'ємною частиною багатьох приватних будинків. У 20 столітті  спорудження садів у японському стилі стало популярним серед іноземців. Трійка найвідоміших садів Японії: Кенрокуен (Канадзава, Ісікава), Ґоракуен (Окаяма) і Кайракуен 

                           Естетика садів Японії

       Японський сад – явище дивовижне. Його філософія і благородна вишуканість пов'язана з релігійними і національними особливостями сприйняття японцями навколишнього світу. Діючі в Японії релігії –  це синтоїзм і дзен-буддизм. Вони проповідують вчення про те, що споглядання природи наближає до осягнення законів буття.

     Жителі Країни Вранішнього Сонця вважають, що в природі немає нічого некрасивого. Об'єкти поклоніння – водоспади, дерева, гори. Художній образ завжди сприймається активно, його домислюють і співпереживають з автором. Японські сади лаконічні, багатозначні і символічні.

     Дуже часто сприйняття фіксується на якомусь одному основному компоненті – це може бути сад каменів, водоспадів або мохів. Особливість такого саду полягає в переважанні одного елемента над іншими і для справжніх поціновувачів мистецтва такий сад є справжньою скарбницею передачі думок і почуттів автора.

      Європейський сад створений для того, щоб впливати на органи чуття людини за допомогою аромату і кольору. На відміну від нього, японський сад допомагає відпочити від суєти і відновити рівновагу душі.

     Кожен об'єкт в японському саду має своє смислове навантаження. В основу моделі саду покладено союз трьох головних стихій –  води, каменю і рослин. Камені символізують гори, скелі, острови. Вода (або пісок, який її замінює) асоціюється з водоймами – це озера і гірські річки. Невеликі рослини, з яких створюють композиції, по контурах нагадують лісові пейзажі.

      Камені в саду дуже важливі, вони задають структуру. Їх розстановка – це особливе мистецтво. В кожному камені потрібно побачити свою родзинку і відвести йому певну роль. Камінь може лежати, «тікати» або «притулятися». Розставляють їх зліва направо. Зазвичай саме так людина ковзає поглядом по картині, тому рух в саду організовано за тим же принципом.

     Камені –  це сила і стійкість. Від їх нерухомості віє спокоєм, а асиметричне розташування є співзвучним з природою. З роками на них з'являються мохи та лишайники. Типова картина кам'янистого саду: подушки з моху відтворюють сопки з їх м'якими обрисами, а «хвилі» на гравії або піску –  брижі водної поверхні.

     Такий сад називають «плоским» або «сухим ландшафтом». 

      Вода в саду має бути присутня обов'язково. Це найрухливіша стихія, вона вносить свою лепту в настрій і характер саду.

     Улюблене творіння природи у японців – водоспад. Роблять його подалі від будинку, але неодмінно так, щоб чути його шум. Великий і нерівний камінь імітує скелю, з якої стікає вода. Русло потоку викладають із каміння, розміром трохи менше. Ще один водний об'єкт – ставок, який відображає небо і ті рослини, які ростуть на його березі. Це спосіб розширити маленький простір і зробити його більш об'ємним. Якщо у ставок впадає струмок, це вносить в сад динаміку.

      Береги роблять якомога більш мальовничими. Тут ростуть трави і лежать валуни, порослі мохом. У ставках нерідко влаштовують острівці з рослинністю, з'єднуючи їх різними містками. Вода не завжди буває справжньою. Іноді її імітує пісок або дрібна галька, на якій викреслюються хвилясті лінії. Для нанесення малюнка використовують дерев'яну дошку з широкими зубцями. Такий піщаний майданчик створюють як символ тиші і простору, на людину вона діє заспокійливо.

     Підбір рослин пов'язаний з естетикою саду. Переважаючий колір – зелений, при посадці дерев перевага віддається вічнозеленим породам. Улюблене дерево – сосна, символізує довговічність. Обов'язково присутній бамбук і інші різні злаки. Їх скромність вносить гармонію в загальну картину. Листяні породи представлені азалією, камелією, магнолією.  Рослини посаджені з урахуванням сезонної зміни акцентів. Весняне цвітіння сакури огортає сад біло-рожевими хмарами квітів, їм вторять малиново-рожеві азалії. Влітку дерева відцвітуть, але їх пелюстки вкриють крихітний ставочок, а гілки створять химерний малюнок на тлі темного неба в повний місяць. Осінь запалить свої холодні багаття з кленового листя, адже клен – символ вічності, величі, вченості, життєвої мудрості, тактовності. Акцент завжди падає на найефектнішу (в даний момент ) рослину. Це час нею милуватися, і інші рослини не відволікатимуть на себе увагу. Одні рослини змінюються іншими, не менш красивими.        

           Ранні японські сади каменів

    Сади каменів існували в Японії принаймні з періоду Хейан (784—1185 рр.). Вони були багато в чому скопійовані з китайських садів династії Сун(960—1279 рр.), де групи каменів  символізували гору Пенглай, легендарну гору-острів, що була домівкою Восьми Безсмертних у китайській міфології, а в Японії мала назву Горай.

    Білий пісок і гравій здавна є особливістю японських садів. В релігії Синто вони символізували чистоту і використовувались навколо святилищ, храмів і палаців. У садах дзен вони символізують воду, або, як пусті місця в японському живописі, порожнечу і відстань. Це місця для медитації.

      Першим садом, в якому розпочався перехід на новий стиль, на думку багатьох експертів, був сад Сайхо-дзі, «храм духів Заходу», в народі відомий як Коке-дера (Сад мохів), в західній частині Кіото. Буддійський чернець і майстер дзен Мусо Сосекі перетворив буддійський храм в монастир дзен 1334 року, і збудував сади. Нижній сад монастиря Сайхо виконаний в традиційному стилі періоду Хейан; ставок з кількома кам'яними композиціями, що представляють острова. Верхній сад — сухий сад каменів, який має три кам'яні «острови». Перший називається Камешіма, острів черепах, і нагадує черепаху, яка плаває в «озері» з моху. Другий, Дзадзен-секі, — плаский «медитаційний камінь», який, як вважають, випромінює спокій і тишу; і третій — каре-таки, сухий «водоспад», що складається з сходів з плоских гранітних каменів. Мох, який тепер оточує камені і представляє воду, не був частиною оригінального планування саду; він виріс кілька століть пізніше, коли сад був залишений без нагляду, але тепер є найвідомішою рисою саду.

     Мусо Сосекі побудував ще один храмовий сад в Тенрю-дзі, «храмі Небесного Дракона». Цей сад мав сильний вплив китайського пейзажного живопису династії Сун, особливістю якого є гори, що підносяться в тумані, і натяк на велику глибину і висоту. Сад в Тенрю-дзі відрізняється справжнім ставком з водою і сухим водоспадом з каміння, що виглядає як китайський пейзаж. Сайхо-дзі і Тенрю-дзі демонструють перехід від саду стилю Хейан до більш абстрактного і стилізованого погляду на природу.

     Сади Ґінкаку-дзі, також відомого як Срібний павільйон, теж відносять до Мусо Сосекі. Цей храмовий сад включав традиційний садовий ставок, але мав нову для японського саду рису — ділянку загромадженого білого гравію з гіркою білого гравію ідеальної форми, що нагадує гори Фудзі, в центрі. Пейзаж мав назву ginshanada, буквально «срібний пісок і відкрите море». Ця риса саду стала відома як kogetsudai, або «невеликі гори, звернені до Місяця», і схожі невеликі «гори Фудзі» створені з піску або землі, покритої травою, з'являлися в японських садах протягом століть після цього.

     Найбільш відомим з усіх садів дзен в Кіото є сад Рьоан-дзі, побудований в кінці 15 століття, де вперше сад дзен став чисто абстрактним. Сад являє собою прямокутник площею 340 квадратних метрів, на якому розташовані п'ятнадцять каменів різної величини, поділені на п'ять груп: одна група з п'яти каменів, дві групи по три і дві групи з двох каменів. Камені оточені білим гравієм, який ретельно загромаджується кожен день ченцями. Єдина рослинність в саду — трохи моху навколо каменів. Сад призначений для перегляду з положення сидячи на веранді ходзьо, резиденції настоятеля монастиря.

     Сад в Дайсен-ін (1509—1513) має більш літературний підхід, ніж сад монастиря Рьоан. Тут «річка» з білого гравію є метафоричною подорожжю по життю; починаючись з сухого водоспаду у горах, проходячи через пороги і скелі, і закінчуючись в тихому морі білого гравію, з двома гравійними горами.

   Винахід саду дзен був тісно пов'язаний з розвитком японського чорнильного пейзажного живопису. Японські художники, такі як Сессю (1420—1506) і Соамі (помер 1525), значно спростили їх погляд на природу, показуючи тільки найбільш важливі аспекти природи, залишаючи великі ділянки білого навколо чорно-сірих малюнків. За оповідями, Соамі особисто брав участь у розробці двох найвідоміших садів дзен в Кіото — Рьоан-дзі і Дайсен-ін, хоча його участь ніколи не була документована з упевненістю.

   Мішель Барідон писав, «найзнаменитіші сади дзен періоду Муроматі показали, що Японія підняла мистецтво садів до вищого ступеня інтелектуальної вишуканості, що було можливо досягти».

                                Групи каменів в японському саду

    Зазвичай в саду непарна кількість каменів. В основі розміщення лежить семикутник. Розташовують камені групами, з огляду на історію, яку майстер, що створює сад, намагається висловити з їхньою допомогою. У кожній групі повинен бути основний елемент і підлеглі. Тут, як у природі, ніколи не буває повної симетрії. Зазвичай камені, що стоять на піску або гравії, символізують острова в океані, але можливі найрізноманітніші асоціації, і в цьому суть японського саду – кожен спостерігач повинен зробити власні відкриття. Для японського саду краще стійкі камені.

      Пісок «зачісують» граблями. Намальовані на ньому фігури символізують життя, що дається, непостійну і мінливу воду. Концентричні кола – хвилі, що б'ються об берег, прямі лінії – нерухома водойма, хвилясті візерунки – рухома вода.

      Зазвичай в саду каменів роблять доріжки, адже милуватися ним прийнято з певних місць або слідуючи по задуманому автором маршруту. З кожної точки спостереження повинно бути видно рівну кількість каменів, деякі з них мають бути приховані за іншими, реалізуючи принцип «вабі-сабі» – прекрасне в недомовленому. Іноді доріжки спеціально роблять незручними для швидкої ходьби, щоб виділити місця, де треба зупинитися і подивитися навколо. Така доріжка сама по собі – прикраса саду, йдучи по ній, слід милуватися камінням, її складовими. Доріжки в японському саду – це втілення життєвого шляху, іноді вони, будучи важливим елементом саду, зовсім не пристосовані для того, щоб по ним ходили.  Для створення саду каменів використовують невелику кількість рослин. В даному випадку краще їх повна відсутність, ніж невідповідний композиції підбір. Дуже часто в саду каменів використовують мох. Це в культурі Японії символ материнського захисту, надійності, нескінченності часу. Досить часто в саду каменів можна зустріти сосну або сливу. Перша – це символ стійкості, мужності, довголіття і терпіння, друга – радості, захоплення природою і життям. Розміщуючи малі архітектурні форми в японському саду каменів, необхідно враховувати не тільки їх відповідність стилю, але і доречність і доцільність. Статуї в подібному саду не потрібні, адже їх замінюють камені. А ось наявність і розміщення ліхтарів дуже важлива, так як світлові акценти можуть сильно змінити картину саду і його сенс. Лавки повинні стояти там, звідки найкраще милуватися садом. Сходинки символізують сходження на інший духовний рівень. Сходи в японських садах, як і доріжки, не завжди пристосовані для пересування. Місток – символ переходу, який розуміється кожним спостерігачем по-своєму.

       Японський сад символізує світ земної природи, всесвіт. Характерні елементи: штучні пагорби,ставки, острови, струмки і водоспади, доріжки і ділянки з піску чи гравію, прикрашені камінням незвичайних обрисів. Дерева, кущі, бамбук, трави, квіти  і мох покликані передавати відчуття зміну пір року. На території саду можуть також розміщуватись кам’яні ліхтарі, альтанки. Тут людина усамітнюється, щоб досягти гармонії.

       Сад цубо

     Сад цубо, або цубо-ніва — це невелика за розміром внутрішня частина будинку з відкритим дахом, що засаджена рослинами та оформлена каменями. Слово «цубо» (坪) означає територію рівну двом татамі, що становить близько 3,3 квадратних метри. Популярний цубо у щільній забудові Кіото. Через такий сад у кімнати навколо нього потрапляє світло через паперові чи очеретяні розсувні стіни

https://www.youtube.com/watch?v=6FN4fEXVKoY&t=3s – перегляд відеоролика

                                                Корейський сад у Києві

Схема  корейського саду Чандук

          

Корейський сад Чандук;      Брама;                  Павільйон «Аер'юнджун»

     2012 року за сприянням корейського уряду з нагоди святкування двадцятої річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та Республікою Корея у Національному ботанічному саду був створений корейський традиційний сад за мотивами Чандука.

    Сад розпланувала корпорація «Korea Land and Housing Corporation». Будівництво велось запрошеними із Кореї митцями і з привезених матеріалів.

Корейський сад у Києві складається з трьох елементів:

·         Павільйон «Аер'юнджун» — копія подібного павільйону у Палаці Чандук. Назва походить від слова «аер'юн», тобто «любов до лотосу», що символізує шляхетну вдачу корейських вчених, що зберігали дух і мужність перед обличчям небезпеки (на схемі № 1 об'єкт № 1).

·         Брама — споруда у корейському стилі із символом «тегеук» (на на схемі № 1 об'єкт № 2).

·         Корейська стіна — мури з азіатським орнаментом «сагунджа», тобто «чотири граціозні шляхетні рослини», а саме бамбук, орхідея, слива та хризантема (на схемі № 1 об'єкт № 3).

     Ікебана – класичне японське мистецтво, що виникло понад 600 років тому і спочатку було  колишнім буддійським ритуалом покладання підношення в храмах. До середини XV століття з появою перших класичних стилів ікебана придбала статус мистецтва і здобула незалежність від релігійного змісту ритуалів, хоча це продовжувало розумітися в підтексті. Перші вчителі і учні були священиками і аристократією, але з плином часу з'явилося безліч шкіл, нових стилів,тому ікебана таким чином стала надбанням всього японського народу. У VI столітті до Японії проникло буддійське вчення, який приніс із собою ритуал покладання квітів на вівтар на честь Будди. В Індії ритуал зводився до розсипання пелюсток, але в Японії до X століття квіти стали підносити у вазах або на підставках, а виконавцем ритуалу стало духовенство.

   До XV століття квіткові композиції поширилися і розвинулися настільки, що стали долею не тільки імператорського двору і знаті, але й популярні в народі. Це поклало початок закріпленню вимог до композиції і формі, які були записані найстарішим Sendensho (1443-1536).

   З плином часу ікебана стала невід'ємним атрибутом фестивалів та виставок. Правила складання композиції були закріплені, а матеріали повинні були бути об'єднані абсолютно певними способами. У цих ранніх формах ікебани високе центральне стебло повинне було супроводжуватися двома коротшими, що являло собою небо, людину і землю. У кожній школі  для ікебан  були свої специфічні назви, але в 1545 році школа Ikenobo створила стиль rikka, сформулювавши сім основних способів розташування стебел, що застосовуються в тому чи іншому вигляді аранжування.

   Протягом періоду Момояма (1560-1600) було побудовано безліч замків, які були прикрашені композиціями у стилі rikka – він вважався найбільш підходящим. Взагалі період Момояма славився своєю химерною обстановкою, а саме  скромною і невибагливою обстановкою чайних будиночків,що  завойовують все більшу популярність. Цей стиль називався chabana.

   До 1600 року релігійне значення ікебани зменшилося і квіткові композиції стали виконувати виключно декоративну функцію. У період Едо (початок XVII - середина XIX ст.) Простота стилю chabana допомогла створити стиль nageire. Композиції в цьому стилі здавалися недбало поставленими або навіть вкинутими в кошик.

   Створення таких недбалих композицій призвело до появи стилю seika або, як його називали в школі Ikenobo, shoka. Цей стиль характеризується щільним вузлом з трьох стебел, що утворюють асиметричний трикутник. Така форма зараз вважається класикою жанру, тому школи, в яких її викладають, також називають класичними.

   Починаючи з XIX століття, майстри ікебани мали все більший вплив у суспільстві, а до цього часу стати майстром і взагалі займатися аранжуванням могли тільки чоловіки (як це зазвичай водиться в Японії), але в даний час жінки так само мають право вчитися цьому мистецтву.

композиція ікебани – це не просто пейзаж, на символічному рівні – це мікрокосм, цілий всесвіт в мініатюрі. В кожній класичній формі відображується філософський принцип Три єдності світу – три основні елементи композиції символізують Небо (більший елемент), Землю (менший) та Людину (середній). Часто в якості основних елементів використовують гілки, а квіти служать помічниками.

   Мистецтво складання ікебани і в даний час бурхливо розвивається: відкриваються школи та навчальні центри по всьому світу, створюються нові стилі і напрямки:

·         Ріккі (химерний і помпезний стиль середньовіччя),

·         Чабани (скромна і невибаглива квіткова аранжування),

·         Нагеіре (дослівно означає «квіти, кинуті у вазу» - в основі стилю ікебани простота і навіть недбалість),

·         Сейко (Напрямок засноване на грі світла й тіні, тим самим, уособлюючи сили природи),

·         Морибана (акцент зроблений на коріння рослин),

·         Тябана (квітковий стиль ікебани для чайних церемоній)

·         СОГЕЦУ (принципово новий напрямок ікебани з елементами європейської аранжування та використанням металу, кераміки).

     Жорстких вимог до складання ікебани не пред'являється. Але не кожен букет є ікебаною.В  ікебані повинен бути присутній  витончений смак, оригінальність, уміння грамотно поєднувати види, фактури, довжину квітів. https://www.youtube.com/watch?v=JbHsKGbfWfE

4. Етап закріплення засвоєних знань. Практична робота

З попередньо підготовлених  матеріалів (квіти, ваза, стрічки; каміння, штучний мох, мушлі тощо) створити а)ікебану; б) сад каменів – робота в групах

5. Презентація робіт. Підсумки

6. Висновки

    Традиційні культури Японії (сади, ікебана) пов’язані з культом природи.

Митці Далекого Сходу перетворили мистецтво  на засіб духовного спілкування, морально-естетичного вдосконалення. Сад каменів, моху служить для спокійного проведення часу, медитації, церемонії чаю.

     Японці віддають перевагу недовговічній ікебані перед штучними квітами. Адже саме її недовговічність і змушує усвідомити хрупкість та швидкоплинність людського життя, змушує гостро відчути неповторність даної миті, вчить цінувати красу природи. „Ми створюємо композиції з квітів, а не просто „ставимо” їх. Це означає виявляти притаманну квітам красу, й водночас виявляти красу власної души. Ікебана – це наші пошуки ідеальної краси”.  (Ікенобо Сен’ей)

7.Рефлексія

-Що покладено в основу моделі японського саду?

-Назвати види японських садів:

-Що символізує каміння в японському саду?

-Що означає «ікебана»?

-Які 3 основні елементи композиції в ікебані?