МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ІНДІЇ І ДАЛЕКОГО СХОДУ
МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ІНДІЇ І ДАЛЕКОГО СХОДУ
1- Перша зупинка — Індія Мистецтво танцю в Індії збереглося з найдавніших часів до сьо-годні у фактично незмінному вигляді. Перші згадки про нього містяться у «Рігведі». Теоретичне обґрунтування танець отримав у давніх трактатах, що датуються II ст. н. е. Фрески, скульптура і рельєфи давніх храмів відтворюють різноманітні танцювальні по¬зи й композиції. Наприклад, барельєфи одного з храмів зображу¬ють 108 канонічних поз-рухів одного з класичних танців. Традиція приписує танцю божественне походження. Його твор-цем і першим виконавцем вважають бога Шиву, відомого також як Натараджа (Цар танцю). У Давній Індії танець був обов’язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували храмові танців-ниці — девадасі («рабині Бога»). Індійський танець — своєрідне мімічне спілкування, що містить слова, поняття, відчуття, емоції. Існують сотні індійських народних танців — наприклад, бхан- гра, біху, самбалпура, чхау і гарба, а також інші танці, представ-лені на регіональних фестивалях. їх ввиконують у різних випад¬ках, наприклад, на весіллях, місцевих громадських заходах, під час збирання врожаю чи на початку мусонів. Активний розвиток танцю та рання канонізація його рухів сприяли створенню індій¬ської класичної школи танцю (не слід плутати із класичним тан¬цем — основою балетного театру). Ця школа ґрунтувалася на особ¬ливостях танців різних областей держави. Індія пропонує також форми класичних індійських танців, кожну з яких можна простежити у різних частинах країни. Кла-сичні танці зазвичай покладені на літературну основу або ж запо-зичують мотиви з літературних першоджерел. Показ танцювальних стилів в індійських кінофільмах дозволив світовій аудиторії ознайомитися з індійськими танцями. Індійська національна академія музики, танців і драми нада¬ла статус 7 класичним танцям — бхаратанатьям, капгхак, кат- хакалі, маніпурі, кучипуді, одісси, мохініаттам. Перші 4 форми вважають основними, решту — напівкласичними танцями. Голов-ними аспектами всіх класичних стилів є нрітта і нрітья (як до-датковий — натья): • нрітта — суто технічний танець, позбавлений смислового на-вантаження, має естетичний сенс («чистий танець», «танець задля танцю»); • нрітья — сюжетний танець, що передає певну ідею, завжди супроводжується співом; • натья — дії та жестикуляції із танцем або без нього (цей аспект найяскравіше втілено в індійському театрі). Практична робота Завдання: складіть самостійно схему «Різновиди індійського танцю». Коментар. Після того, як учні складуть схему, учитель від-криває дошку, демонструючи учням правильний варіант схеми. (Демонструються фрагменти документального фільму «Бха-ратанатьям».) В індійському танці є важливими не тільки пластика тіла, але й рух кожного пальця, жест, погляд, що розкривають зміст танцю. Мета танцю — занурення глядача у стан екстазу, у якому розчиня-ється реальність світу. Це — своєрідний гіпноз. Погляд танцівниці постійно спрямований на глядача. Кожна сюжетна ідея розгляда-ється з точки зору різних настроїв. Аура чарівності сприяє розу-мінню суті давніх оповідей. Цей стан підтримується за допомогою вокального й інструментального акомпанементу. Абеткою танцю у давніх індійських трактатах проголошено 108 поз Шиви, що звуться карали. Із каран індійський танців¬ник складає своєрідні комбінації, основу танцювальної компози¬ції,— ангахарами. Окрім цього, танцівник має досконало знати му- дри (різноманітні позиції пальців) та хаспга — жести рук, а також численні канонічні рухи очей, шиї, голови й інших частин тіла. За допомогою мудр виконавець здатний зображувати не лише різні предмети, але й будь-яку дію, емоції й абстрактні поняття. Ця своєрідна мова жестів містить більше ніж 500 символів-понять. Завдяки положенню рук щодо тіла, чергуванням і комбінаціям жестів, що виконуються однією або обома руками, танцівник може передати будь-що. Рухи очей, брів, голови та шиї танцівника, зливаючись з ін-шими компонентами танцю, підпорядковані єдиній меті — макси-мально виразно й емоційно насичено показати події згідно зі сцена¬рієм вистави. Обов’язковим є бездоганне виконання кожного руху. Замість слів, що лунають зі сцени, індійські глядачі сприймають пластичні комбінації, перетворені мистецтвом танцівника на фра¬зи, репліки, монологи й діалоги. Отже, завдяки мудрам індійський танцівник відтворює літературний текст драматургічного твору. Жестикуляційний код складається з 24 хаст, що самі по собі нічого не означають: адже це лише символи, подібні до літер будь- якої абетки. Вони набувають сенсу тільки в поєднанні, у певному контексті та у зв’язку із дією, що відтворюється. У такий спосіб хаста набуває значення слова — іменника, дієслова, прикметника і навіть приставки, суфікса або закінчення множини. У результаті хасти переходять у мудри. Деякі мудри, завдяки виразності й образності, розшифровують¬ся досить просто. Наприклад, мудра «небо» та вказівний займен¬ник «цей» утворюються двома піднятими указівними пальцями. Решта мудр має суто символічну функцію. Дієслова («бути», «ма¬ти»), прислівники («зараз», «завжди»), іменники («щастя», «кра¬са») також позначають за допомогою символічних мудр. Усі власні імена (Шива, Панжалі, Хануман, Сита, Равана та ін.) позначають умовними мудрами, що не мають зовнішньої подібності до особи, яку означають. Хаста прана — це ті рухи рук і пальців, що наділяють сенсом жести, наприклад: • пальці, що ворушаться, показують світло місяця, пристрасть кохання, іскри; • похитування рукою зі згинанням зап’ястка — це вухо слона, політ птаха, річка, окрик: «Геть із дороги!»; • хвилеподібні коливання руки рухом зап’ястків — це хвилі, риба; • роз’єднання рук — давати, цвітіння, квіткові стріли Шиви; • роз’єднання пальців — розмова; • струшування руками — політ бджоли, гнів, сяйво, блискавка, волосся, що розвівається; • круговий рух зап’ястка — лоза, гола зброя, світ. Наприклад, найпростіший жест «патака» (випростана долоня із зігнутим великим пальцем) має більше ніж 40 значень. Звісно, є також жести, що мають лише 2—3 значення. Згідно з трактата¬ми, для того щоб танець «заговорив», танцюристи використовують 24 рухи голови, 6 рухів бровами, 26 рухів очей. Наприклад, коли брови підняті, зіниці рухаються з боку в бік, а голова при цьому ледве нахилена,— це кохання. Коли шия рухається спочатку на¬зад, потім уперед — це означає бесіду, пояснення. Той самий жест для індійця і європейця може мати різний зміст. Вивчаючи мову індійського танцю, доводиться позбуватися стереотипів. Напри¬клад, у індусів не заведено «тримати дулю в кишені», навпаки, її виставляють на показ: жест «фіга» у тлумаченні індійців означа¬тиме, що ви доїте корову або фарбуєте очі. Якщо перекласти слова російської пісні «Во поле березка стоя-ла, во поле кудрявая стояла» мовою індійського танцю, отримаємо зовсім інший «текст»: «Іде полем самотня дівчина, сумна. Поле велике, на полі трава росте, траву вітер колише. І стоїть посередині поля самотнє дерево, листям шарудить. Підійшла дівчина до дере-ва, обійняла його і подумала: „Самотні ми з тобою, бідолашні"». Танцюрист не зобов’язаний докладно відтворювати у танці текст пісні, під яку танцює, він може обрати з неї єдину фразу та щоразу її повторювати, а співакові доведеться співати її кілька разів поспіль. Гра актора залежить від того, як він зобразить зміст. Головне — гармонія виразу обличчя та рухів його частин, а також рухів тіла, жестів рук і пальців. Ноги в індійському танці беруть участь тільки як музичний інструмент. Жодного змісту ногами тан-цюрист не передає, на них надягають 50—300 бубонців. Від рівня майстерності танцівниці залежить кількість бубонців на ногах. Танцюрист-початківець не впорається з вагою у 1,5 кг. Саме стіль¬ки можуть важити 300 бубонців. Поціновувачі інтелектуального кінематографа зверхньо ставляться до індійського кіно. Справді, індійські актори більше «працюють обличчям», ніж європейські. Справа тут не у відсутності таланта: актори просто доповнюють свої жести мімікою. Як це не парадоксально, але індійці вважа¬ють, що саме у такий спосіб актор краще передає зміст своїх слів. В Індії мистецтво танцю розвинене краще, ніж у будь-якій кра-їні світу. Функціонують численні школи й інститути класично¬го танцю, організовуються виступи популярних артистів, танцю¬вальні мелодії незмінно посідають верхні щаблі хіт-парадів. Танці Індії — невід’ємна частина її культурної спадщини, що пов’язує минуле та сьогодення. (Демонструються фрагменти індійських кінофільмів «Бродяга», «Зіта і Гіта», «Навіки твоя» (на вибір учителя).) 2- га зупинка — Китай Понад 2000 років у Китаї зі сцени оспівують правителів та арис-тократичні сім’ї. Усі актори — у національному одязі. Історії, які вони розігрують перед публікою,— узяті з життя Забороненого міста. Китайська опера кардинально відрізняється від свого за-хідного аналога. Родзинкою опери у Піднебесній є те, що майже усі ролі в ній виконують чоловіки. Спів супроводжується биттям у барабани та калатанням дзвонів. Китайські виконавці вміють не лише співати, вони ще й можуть продемонструвати на сцені рухи з національних бойових мистецтв. Хоча оперу й адаптували до ви¬мог сучасного глядача, багато елементів у ній не зазнали змін. У Китаї розвивається більше ніж 300 театральних жанрів, зде-більшого локального характеру. До різновидів театрального мис-тецтва, що набули загальнонаціональної популярності, належать цзінцзюй (пекінська опера), пінцзюй (хебейська опера), юєцзюй (шаосинська опера), юйцзюй (хенаньська опера), юєцзюй (гуандун- ська опера). Найпопулярнішою нині є пекінська опера. Сучасний Китай успадкував одну із найстаріших у світі те-атральних традицій. Його театральне мистецтво містить більше ніж 300 видів місцевої опери, понад 60 видів тіньового та лялько¬вого театрів, нової («розмовної») драми, опери європейського типу і танцювальної драми. Завдяки постійному збагаченню й оновлен¬ню китайська опера дійшла до сьогодні. Китайський музичний театр (опера) поєднує елементи музи¬ки, співу, діалогу, танцю, акробатики і вправ військового мисте¬цтва із майстерно написаним текстом і технікою його втілення. Виконавці повинні суворо дотримуватися традиційних канонів. Дія в китайській опері не обмежена ані в часі, ані у просторі; ши¬роко використовуються умовності, символіка. Якщо які-небудь повсякденні реалії не можуть бути зображені на сцені прямо, їх відтворюють символічно (спеціальними рухами зображають вхід або вихід із будинку; підйом або спуск сходами; переправу через річку; колові пересування сценою з батогом у руці означають ска¬кання верхи; поїздку в екіпажі демонструють статисти, тримаючи по обидва боки від актора прапорці із зображенням коліс; ходіння колами символізує довгу подорож; якщо на сцені без декорацій актор тримає весло або лопатку і сідає, імітуючи напруження, це означає, що він пливе у човні). Обстановку, у якій відбувається дія, актори зображують виключно рухами, причому ефект є навіть сильнішим, ніж за наявності декорацій і реквізиту. Китайська народна опера — архаїчне синтетичне мистецтво, у якому рухи тіла й голос виконавців сягають рівня досконалості. До початку минулого століття для виконання жіночих ролей готували хлопчиків, які навчалися малювати, вишивати, займа¬тися традиційно жіночими видами мистецтва, щоб їх рухи стали особливо ніжними, жіночними. Відсутність декорації вимагає від актора перевтілення не лише на певного героя, а й на явища природи та предмети (за китай-ським прислів’ям: «Співаєш про воду — стань водою»), адже увага глядачів зосереджена виключно на акторах. Усе це зумовлює особ-ливу техніку гри очима, руками, самобутню пластику рухів, кро¬ків, жестів, постави. Яскраві сценічні костюми виготовлені з найякіснішого шовку й атласу; їх кольори — червоний, бузковий, смарагдовий, бірюзо¬вий, синій — насичені й специфічно поєднані. У кожному окре¬мому випадку це поєднання має смислове навантаження, так са¬мо, як і малюнки вишивок, виконані різнокольоровими нитками (на кожному вбранні — численні смужки, кожну з яких вишито окремо, уручну; раніше з цією метою використовували ще й золоте напилення). Костюм головного персонажа важить не менше ніж 12 цзинів (міра ваги, 1 цзинь дорівнює 500 г). Громіздкими є й го-ловні убори, однак це не заважає акторам рухатися. Із поширенням у Китаї європейської опери (1920—1930) на сце-ні уперше з’явилися жінки, які нині можуть виконувати й чолові¬чі ролі. Співаки з широким діапазоном голосу, достатнім напов-ненням звуку та вмінням імітувати звучання будь-якого голосу виконують провідні ролі, що вимагають комплексу акторських умінь і психофізичної підготовки, а також знань з етнографії. Отже, китайська народна опера, одне з найскладніших і найкра¬сивіших видів світового мистецтва, є поєднанням різних театраль¬них жанрів — опери, балету, пантоміми, циркового мистецтва. Пекінська опера бере свій початок у XVIII ст., коли у Пекіні на ґрунті музичного фольклору та ритуальної музики різних регі¬онів Китаю поступово сформувалося своєрідне музичне і сценічне мистецтво, об’єднавши музику, танець, театральну виставу, акро-батику та бойові мистецтва. За більше ніж 200 років структура і принципи пекінської опери практично не змінилися. Оркестрова музика — ударні (гонги і барабани, що різняться за розмірами й видами) — створюють глибоко ритмічний аком-панемент. Оркестром керує барабанщик, який бамбуковими па-личками видає різноманітні звуки, «виражаючи» почуття героїв відповідно до акторської гри. Вокальна частина пекінської опери складається з мовлення (юньбай — речитатив; цзінбай — пекін¬ське розмовне мовлення) та співу (ерхуан — запозичений із народ¬них мелодій провінцій Аньхой і Хубей; сипі — із мелодій провінції Шеньсі). Речитатив використовують серйозні персонажі, розмовну мову — молоді героїні та коміки. Амплуа розподіляються на жіночі та чоловічі, зокрема: шен (чоловік), дань (молода жінка), цзін (чоловік в масці) і чоу (клоун, мім — як чоловік, так і жінка). Герої цих амплуа можуть бути як позитивними, так і негативними. їх натуру глядачі можуть визна-чити за маскою. Маски є досить складним поєднанням гриму й ак-сесуарів. Костюми візуально та тематично поєднуються з маскою, і найчастіше в масці й костюмі використовують таку саму палітру кольорів та відтінків, підкреслюючи характер персонажа. Репертуар традиційно заснований на музичній обробці класич-них китайських творів, здебільшого фантастичних або історичних. Імператори й наложниці, ченці та воїни, чиновники й учені є голо-вними героями не тільки класичної літератури Китаю, але й пе-кінської опери. Давній репертуар пекінської опери містив більше ніж 1000 сюжетів, із яких сьогодні грають 200, зокрема «Хитрість з порожньою фортецею», «Збори героїв», «Помста рибалки», «По-трійна розвилка», «Переполох у Небесному палаці», «Осіння річ¬ка» , «Легенда про білу змію». Відомі актори: Мей Лань-фан, Чень Яньцю, Чжоу Синьфан, Ма Ляньлян, Тань Фуїн, Гай Цзяо-тянь, Сяо Чанхуа, Чжан Цзюньцю, Юань Шихай. (Демонструються епізоди китайських кінофільмів, що мі-стять фрагменти вистав китайської опери,— «Прощавай, моя наложнице», «Шлях у тисячу миль» (на вибір учителя).) | |
Немає коментарів:
Дописати коментар