Зображувально-виражальні засоби

ФОНЕТИЧНІ ПОВТОРИ

Теоретичні відомості

Серед художніх засобів мови не останнє місце посідають звукові. Звукові повтори - повторення в словах, реченнях або віршованому рядку оного й того ж чи близьких звуків. Такі повтори бувають двох різновидів - асонанс та алітерація. Сукупність звукових засобів художньої мови називають іще фонікою.

Асонанс

1. Асонанс - повторення одного й того ж чи близьких за звучанням голосних.

2. Асонанс (фр. assonanse - співзвучність) - фігура художньої мови, повтори голосних звуків однакових у слові, рядку, реченні, строфі, поширеному фрагменті контексту, який виявляє цілісніть за образовими компонентами.

Для прикладу звернімося до поетичної творчості Шевченка - рядків з поеми "Гайдамаки", де за допомогою асонансу [о] поет створює образ тривалої боротьби:

Гомоніла Україна,                  О - О

Довго гомоніла,                      О - О - О - О

Довго, довго кров степами   О - О - О - О - О

Текла, червоніла.                    О

На схемі видно, як кількість голосних звуків [о] спочатку плавно наростає, а потім різко зменшується. Саме звук [о] допомагає авторові передати наростання гулу (гомону), який у цьому випадку є символом боротьби, непокори.

Асонанс найчастіше відіграє допоміжну образотворчу функцію при алітерації. Асонанс більше "працює" на інтонаційний лад. При цьому важливими є не лише частота повтору, поєднання з іншими звуками, а й порядок повтору.

Іноді асонансом називають неточну риму, яка побудована на співзвучності, на збігові тільки наголошених складів або навіть тільки наголошених голосних звуків.

Не говорив ніяких слів,

Покірним смутком упокорив.

Обняв за плечі і повів

під срібне листя осокорів.

Л.Костенко

Алітерація

1. Алітерація - поетичний прийом, який полягає в доборі слів із повторюваними однаковими приголосними звуками.

2. Алітератція - (від лат. ad - до, при і litter - літера) - фігура художньої мови, що створюється шляхом повторення однакових або близьких за звучанням приголосних у слові, реченні, фразі, віршовій строфі.

Наприклад:

Плили хмаринки, немов перлинки...

Набігли тіні - і...ждуть долини.

Пробігли тіні - сумні хвилинки.

А.Мойсієнко

Яскраві зразки алітерації трапляються в поезіях Євгена Маланюка.

Недорізаним звіром вітер

Проридає в страшний простор,

Там жито - надовго збите,

Там чорним повітрям - мор.

Як бачимо, у наведеному віршованому прикладі часто повторено приголосний [р], тобто виразно проступає алітерація, яка надає поетичним словам твердості і рішучості. Крім того, запропоновані рядки містять інші тверді приголосні, особливо [д], [т], які також передають почуття, песимістичний настрій.

Традиційно у термінологічних словниках із теорії літератури алітерацію відносчять до прийомів підсилення виразності художньої мови.

Алітератція трапляється в народній поезії і літературі всіх народів світу. В українській літературі відома від часів "Слова о полку Ігоревім".

"Справжнім літературним шедевром є знаменита алітерація з балади Т.Г.Шевченка "Утоплена", філігранна мініатюра, неперевершений зразок майстерності художнього слова.

В "Утопленій" цілий каскад алітерацій "с", об'єднаних спільним образотворчим призначенням, спільними функціями. Звороти настільки взаємозв'язані, взаємозумовлені, що їх можна прийняти за одну складену фігуру.

Коли вже мова про алітерацію з "Утопленої", то краще було б навести як зразок зворот, яким завершується твір, як найбільш викінчений і найменш залежний від найближчих чи ж контекстуальних компонентів, від інтонаційного ладу балади взагалі.

Тільки вітер з осокою

Шепче: "Хто се, хто се

Сидить сумно надо водою,

Чеше довгі коси?"

Таким є останні акорд спокійної мінорної тональності. Він уже не несе тієї таємничості, загадковості, незбагненності, якими аж дзвенять перші два звороти. Тут тональні нюанси є необхідними компонентами при творенні образності, поетичної краси фігури!" (За Богданом Леськів).

На основі алітерації творяться тавтограми. Тавтограми бувають поетичні й прозові. За взірець можуть слугувати класичні зразки поетичних тавтограм:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток срібний сніг, -

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх...

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, -

Срібно стеляться сніжинки -

Спить самотній сад. В.Кобилянський

Зразки прозової тавтограми:

"Село Свербилівка-Сахновецька. Середина серпня. Спасівка. Спекотно. Субота. Сонце сховалося. Синіли самі силуети. Садиба сільського старости: стійло, стодола, сінник, свининець, сажавка, сажок, сарай, стирта, сливник, сад. Сьогодні Семенівські справляють сватання. Сусідський Саливон Степанович Стрибайло сподобав Соломію Сильвестрівну. Саливону - сорок, Соломії - сімнадцять. Сидить, соромиться... Саливон Степанович - спокійний, скромний, скроні сивуваті...

Сутеніло. Сонечко, сідаючи, скоро сховалося. Спускалися сутінки. Стиха скиглила самотря скрипка". (Л.Сердунич).

"Сьогодні сипле сніг. Суцільна стіна. Сіється й сіється. Сипле й сипле. Скрізь сіє спокій. Стелиться синьою скатертиною на село, став, садок, сіно... Сніжинки спадають стиха. Скільки їх? Сім, сто, сімсот? Сотні...

Синичка синіє на снігу. Схопила суху стеблинку, сполохано снідає. На стару сливу сіли снігурі. Стурсили сніг. Сидять, сумують. Сутужно їм. Скрипнули старі сосни...

Спить старезний сад під снігом. Сниться солодкий сон: спека, сонечко. Сойка спурхнула стривожено. Скрикнула сорока сильно. Сполохала спокій.

Сипонули на сніг сміливці: Славко, Сергій, Сашко, Софіка... Скучили за снігом. Сміються, струшують сніжинки, сперечаються.

"Сюди, - скрикнув Сашко, - скільки снігу!"

"В сніжки, сніжки", - спохватився Славко. "Слухайте, сідайте на санчата", - скомандував Сергій. "Спочатку спробуємо сніговика скласти", - сперечається Софіка. "Сліди, спробуємо стежити, - стримано ступає Світлана. - Синичкини... Сорочачі... Славкови..." Сміються.

Сонце сховалося. Скрізь все синьо-синьо. А сніг сиплеться й сиплеться. Сіється й сіється... Бо січень..." (Н.Черних)

Тавтограми не слід плутати із звуковою анафорою, яка теж є початковим повтором звуків.

Різниця в тому, що в тавтограмах однакове звукове навантаження має кожне слово в тексті, а в звуковій анафорі декілька слів.

За В.Пахаренком, у літературі існує фоносимволіка: алітерація чи асонанс певного звука несе в собі символічне навантаження.

Наприклад:

О - спів, радість, відвага, гул, сила духа;

А - голосний крик, голосіння, радість, страх, кохання, спокій, краса, молитва, синь, загостреність, захоплення, подив, переляк;

У - сум, страх, біль, жаль, передчуття смерті, жах;

Г - битва, грім, гамір, натовп, зловісність;

Л - любов, ласка, ніжність;

Р - рішучість, брутальність, трагізм, суворість, героїзм.

Шиплячі й свистячі африкати: вітер, шелест листя чи очерету, брязкіт зброї, плин ріки, сум, смерть.

ЕПІФОРА

1. Епіфора - стилістичний засіб, що полягає в повторенні однакових висловів, слів або звукових сполучень у кінці вішових рядків чи строф із метою посилення виразності поетичної мови.

2. Епіфора (гр. epiphora - повторення) - фігура художньої мови, коли однакові слова, фрази, сполучення звуків повторюється в кінці рядків, строф - якщо це поезія, у кінці речень, уривків - у прозі.

Наприклад:

Як тепло пахне хліб!

Любов'ю трударів,

І радістю земною,

І сонцем, що всміхається весною,

І щастям наших неповторних діб.

Духмяно пахне хліб.

П.Воронько

АНАФОРА

1. Анафора (від гр. anaphora - винесення нагору) - повторення слова або віршованого рядка.

2. Анафора створюється шляхом повтору початку речення, поетичного рядка, строфи, прозової фрази, абзацу, слова чи групи слів.

3. Анафора (повторення) - стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку суміжних мовних одиниць (єдинопочаток).

Наприклад:

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивись, мій голубе,

Подивись, на мене:

Я Катруся твоя люба.

Т. Шевченко

У поемі М.Рильського "Слово про рідну матір" кожна нова строфа починається піднесенням і урочистим рядком:

Благословен той день і час...

Благословенна ти в віках...

Благословенні ви, сліди...

Анафора - форма організації поетичної мови.

Зустрічається анафора і в епічних творах. Так, кожний із дванадцяти роділів повісті Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма" починається фразою: "Смутний і невеселий...". "Смутно і невесело...", "Смутна і невесела...".

Ця анафора є засобом комічного, бо вона - контраст між похмурим настроєм персонажа і сатирично-гумористичним сприйняттям його читачем.

РЕФРЕН

1. Рефрен - уривок тексту, який час від часу повторюється, допомагаючи тіснішому об'єднанню його компонентів і наголошуючи на певному аспекті думки.

2. Рефрен (франц. refren) - приспів, композиційний прийом, що служить концентрації семантичних нюансів, наголошення на основній ідеї поетичного твору, здійснюється повторенням у кінці кожної строфи, компактної одиниці ритмічного членування твору, слова, рядка чи цілої строфи, що концентрує головну ідею.

3. Рефрен (чи приспів у пісні) - це рядок чи кілька рядків, які повторюються (іноді з незначними змінами) у кінці кожної строфи (куплета) чи групи строф вірша.

Наприклад:

Та орав мужик край дороги, /2

Гей, цоб! Цабе, рябий, трру!

Край дороги!

Та воли в нього круторогі, /2

Гей, цоб! Цаб, рябий, трру!

Круторогі!

З народної пісні

Ой вийди, місяцю,

Ой вийди, місяцю, /2

Ти на нашу вулицю, /2

Ой на нашій вулиці, /2

А всі хлопці - молодці, /2

Ой нема найкращого, /2

Як молодий Іванко! /2

Ой нема найкращої, /2

Як молода Галюня.

"Веснянка"

Здебільшого рефрен підкреслює найважливішу думку твору. У прозових творах рефрен - це фраза, яка час від часу повторюється, щоб наголосити на певній думці, особливо звернути на неї увагу. Прикладом може бути фраза "Я не можу бути самотнім", яка кілька разів повторюється на початку новели М. Коцюбинського "Intermezzo".

ІНВЕРСІЯ

Теоретичні відомості

1. Інверсія (перевертання) — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим і звичайним, з метою виділити певне слово чи фразу.

2. Інверсія — змінений порядок слів у реченні.

3. Інверсія — підкреслення важливої ознаки зображуваного з метою виразного поетичною змалювання його.

Зміна порядку слів у поетичній мові зумовлена:

а) потребою звернути увагу на окремі слова; наголосити на них;

б) прагненням надати вислову більшого напруження й емоційності;

в) вимогами віршового розміру.      

Наприклад:

Я в Стопчатові родився,

Та до Києва була мені путь,

Щоб двадцять четвертого серпня

Спізнати свою могуть.

                        Д. Павличко

По садах пустинних їде гордовито

Осінь жовтокоса на баскім коні.

                        В.Сосюра

АЛЕГОРІЯ

Теоретичні відомості

1. Алегорія (від гр. - інше говорю) — іносказання; троп, у якому абстракне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу.

2. Алегорія — це поширена метафора; троп, за допомогою якого певні абстрактні (віддалені, неясні) поняття замінюють життєвим конкретним образом, людей зображують у вигляді явищ природи, предметів тощо, а іноді й живих істот, тобто тварин, птахів.

3. Алегорія — перенесення явищ одного кола явищ на інше, наприклад: відтворення людських характерів та взаємин в образах тварин, предметів, явищ; природи, іносказання.

4. Алегорія — це спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищі предметів під конкретними художніми образами; відповідними асоціаційми. Алегорія складається з двох елементів:

1) смислового — це яке-небудь поняття або явище (мудрість, хитрість, доброта, дитинство, природа тощо), яке прагне зобразити автор, не називаючи його;

2)   образно-предметного — це конкретний предмет, істота, зображена в художньому творі.

Як різновид комічного алегорія повністю абстрагується від того, що він безпосередньо означає. При цьому, між значенням і образовою конкретикою значна дистанція узагальнення. Алегорія допомагає в художньому творі глибше визначити характери, взаємини. Найперше проявилася в казках про тварин, де звірі виступали носіями певних людських рис: вовк уособлює жадібність, лисиця — хитрість, осел — упертість тощо.

Алегорія властива для байок, притч, приказок, прислів'їв, може мати місце й у творах інших жанрів. Алегорія, як і метафора, будується на перенесенні значень на основі подібності. Алегорія — це ніби поширена метафора, що охоплює цілу байку, притчу тощо.

Цей троп близький також до символу. Суттєва відмінність між ними — алегорія однозначна, виражає завжди предмет або поняття, завжди має тенденцію до обмеження. Символ своїми функціями прагне до вічності, довготривалості.

Алегорічні звороти характеризуються також лаконічністю. Наприклад:

Хвалилася сова сама своїми дітьми. Вівсяна каша хвалилася, ніби вона з маслом родилися. (Про людські якості хвастливості)

Заліз кіт на сало: «Мало». (Вислів осміює людську жадібність.)

За допомогою алегорії складні історичні теми, ідеї, проблеми можна передати просто, доступно, не применшуючи головного.

У поезії «На вічну пам'ять Котляревського» Т.Г. Шевченко називає славетного письменника соловейком.

У народних піснях часто звучать алегоричні вислови про козаків, які ототожнюють їх із соколами:

Ой мала вдова сина-сокола,

Вигодувала, у військо оддала.

Алегорія строго унаочнює визначений предмет, робить складне простим, дохідливим. Завдяки алегорії в текстах творів легко можна знайти морально-етичну настанову повчального характеру.

ОКСИМОРОН

Теоретичні відомості

1. Оксиморон — стилістичний засіб, що полягає в сполученні протилежностей; пародоксальний вислів.

2. Оксиморон полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, унаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект.

3. Оксиморон (оксюморон: від гр. oxymoron) — дотепно-безглуздо, гостро-безглуздо або науково-дурнувато) — фігура художньої мови, коли у звороті поєднуються два антонімічні поняття.

Це свідоме зіставлення чи поєднання контрастних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення.

Приклади оксиморона: крижаний вогонь, світла пітьма, ходячий труп, страшенно весело.

Здебільшого під час вживання цього поняття відбувається сполучення іменника з прикметником, який має протилежне значення: «гарячий лід», «лунка тиша», «солодка луна», «сміх крізь сльози».

Оксиморон трапляється і в загадках:

Бачить — не бачить, чути — не чує, мовчки говорить, добре мудрує. (Книга)

Без очей — а сльози ллє. (Роса)

Доки батько народився, син по світу находився. (Вогонь і дим)

Зразком оксиморону є назва лоезії В. Симоненка «Веселий похорон».

У словосполученні «у тісному просторі міської маршрутки» теж використано оксиморон.

Словосполучення слів, що виражаються цим тропом, мають суперечливі поняття, і, як результат, виникає смислове значення, яке збагачує новими нюансами сприйняття змісту літературних творів.

«Я вмію заварювати чашку турецької кави — міцної й гіркої, як гірка солодкість життя».

«Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився» (Ю. Яновський).

ЛІТОТА

Теоретичні відомості

1. Літота — художнє применшення величини, сили, значення явища.

2. Літота (простота) — словесний зворот, у якому знаки описуваного предмета подаються з надмірним їх применшенням. Наприклад: хлопчик-мізинчик, чоловік-нігтик, дівчина-краплинка.

У Марка Вовчка: Внученька качається по садку білим клубочком: їх бабуся маленька, ледве од землі видно.

Літоту можна почути і в повсякденній розмовній мові: до моєї школи два кроки, це такий чоловік, що в ложці води втопить, до села рукою подати.

Літота у своїй структурі має два значення.

Підтвердженням того, що термін літота функціонує у вітчизняній науці у двох значеннях, зазначено в Українській літературній енциклопедії ім. М.П. Бажана (1995, Т.3., С. 219).

1)  Художній прийом, протилежний гіперболі. Містить прийом, применшення ознак або якостей зображених предметів, явищ.

2) Стилістична фігура, що подає визначення у формі подвійного заперечення або замінює будь-який вираз іншим, із часткою не: згоден — не заперечую; з участю — не без участі.

Літота — це зародок, початок протистояння, зачин антитези, яка побудована на контрасті понять.

Але в літоті головний акцент падає не на самий процес протистояння, а на антоніми.

Також вона може передавати не лище протилежності, а й серединні між полюсами моменти.

Ягня, здається, Веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

                  Т. Шевченко

Літота виступає як троп, протилежний гіперболі. У сатиричній народній пісні вона є засобом гумористичного:

Їхав панок морквяний,

А кінь буряковий,

Шапка на нім з огірка,

Кунтуш лопуховий...

Літота — сприяє стислості викладу думок і образів.

АНТИТЕЗА

Теоретичні відомості

1. Антитеза (протиставлення) — стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за змістом.

2. Антитеза — (англ. antitpesis — протиставлення) — фігура художньої мови, побудована на контрасті, як антоніми беруться поняття, думки, образи, почуття тощо.

3. Антитеза — різке протиставлення прямо протилежних понять, рис характеру чи певних думок із метою чіткого виділення якоїсь важливої ознаки, досягнення певного виражально-зображувального ефекту.

Наприклад:

Моя любов сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

**********************************

Біднесенький намучився зі мною...

Веселий був, а я була сумна.

                                        Л. Костенко

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раї.

                                        Леся Українка

Принцип антитези лежить в основі композиції романів «Війна і мир» (Л. Толстой), «Червоне та чорне» (Ф. Стендаль).

Антитеза часто використовується в народній творчості: Думав доля зустрінеться — спіткалося горе (Прислів'я)

ГІПЕРБОЛА

Теоретичні відомості

1. Гіпербола — різке перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ, їх кількості, розмірів, сили тощо, щоб надати зображуваному виняткової виразності, загостреності з метою виявлення емоційності, захоплення або презирства.

2. Гіпербола (від грецького huperbole — перебільшення) — різновид тропу, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

3. Гіпербола (перевага, збільшення) — різновид тропу, перебільшення явища, дії предмета, яких-небудь їхніх ознак, властивостей, характеристик.

Наприклад:

Волають гори, кровію политі,

Підбиті зорі падають униз!

                            В.Симоненко

...на ціле місто заридала вона на сходах.

                            В. Симоненко

Весь світ став перед ним на коліна.

                            Т. Рудик

До нас дійшли слова, стрімкіші за Говерли.

                             В. Кочевський

О. Потебня писав, що «гіпербола є наслідком якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах».

В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду.

Вона завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка руйнує автоматизм читацького сприймання.

Під час вживання гіперболи один предмет наче виростає і на тлі інших предметів, які не збільшились, починає набувати особливого вигляду, узагальненого значення.

Гіперболу ефективно використовувати із сатиричною метою: аби осягнути сутність і масштаби якогось негативного явища, треба його перебільшити. Раніше невидиме зло стає очевидним.

Деколи гіпербола поєднується в одному звороті з іншими фігурами.

Не так часто, та все ж зустрічаються образи, побудовані як поєднання гіперболи та синекдохи:

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні.

                        Т. Шевченко

Доволі часто в основі гіперболи лежить порівняння.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

                        Т. Шевченко

Зустрічається також у художніх творах і метафорична гіпербола:

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

                        Т. Шевченко

Засобами гіперболи створюються також складні образи для вираження душевного стану безнадії, душевної порожнечі, неймовірної втоми від життя, що притаманно людям.

Гіпербола, закорінена в первісних міфологічних уявлення: про навколишній світ, стала невід'ємною частиною художньої літератури. Особливою популярністю користувалися вона в епоху бароко, пріоритетним мовленнєвим засобом була в українській літературі 20-х років XX століття, активно послуговуються нею і зараз.

МЕТОНІМІЯ

Теоретичні відомості

1. Метонімія (від грецького metomymia, буквально — перейменування) — вид тропів — зворот мови, для якого характерне заступання одного слова іншим, суміжним за суттю.

2. Метонімія — перенесення назви певного предмета, явища або класу предметів на інший предмет, явище або клас на основі суміжності. Названі предмети, явища чи класи перебувають із ним у тісному зв'язку.

Метонімія допомагає виділити чи підкреслити якраз ту рису у зображуваному предметі, на яку автор хоче звернути увагу читача.

Наприклад: Несе Полісся в кошиках гриби (тобто люди, що проживають на території Полісся).

Флоренція плаче йому навздогін (тобто жителі Флоренції).

Метонімія перейменовує предмет, оскільки можлива взаємозаміна понять, які в реальності взаємозалежні: заміна назви предмета його матеріалом: дерево замість «шафа зроблена з дерева», фарфор замість «посуд із фарфору», замість професії — знаряддя праці.

Суміжність предметів слід розуміти максимально широко.

Це може бути:

1. Суміжність просторова: весь Київ гуляє (тобто люди, що живуть у Києві); весь дім спить (мешканці дому); чайник закипів (вода в чайнику); випив цілу чашку (рідину в чашці).

2. Суміжність часова: це — учорашній день (щось застаріле, характерне для минулого); до армії йде 94-й рік (хлопці 1994-го року народження).

3. Суміжність матеріалу й виробу з нього: спортсмен узяв золото (медаль із золота); старовинна бронза (вироби з бронзи); пастель (картина написана пастеллю).

4. Суміжність імені автора і його твору: читати Шевченка, слухати Лисенка, купити Пікассо.

5. Суміжність дії та її результату: продається прекрасне видання (пор.: видання книги триває); сорочка з вишивкою (процес вишивання здійснюється); обхід хворих (пор.: обхід триває).

6. Суміжність предмета в дії: обід на столі — обід триває, нарада нудна — нарада затягується.

7. Суміжність дії та місце дії: вхід (входження) — вхід (місце), об'їзд (об'їжджання) — об'їзд (місце); зупинка (стояння н місці) — зупинка (місце).

8. Суміжність дій: захропти (заснути), магазин відкривається (починає роботу), склепити повіки (заснути, вмерти).

9. Суміжність ознаки дії та її носія: підлота торжествує (підлі люди).

10. Перехід ознаки дії на пов'язаній із ним дії: мазниці густо сплять, і кругло сплять колеса (М.Вінграновський) — тобто мазниці з густим дьогтем сплять, і сплять круглі колеса.

Результатом метонімії є також еліптичне скорочення мовлення.

Наприклад: підпис під документом (підписатися під доку ментом); таблетка від голови (від болю в голові); ремонтувати вентиляцію (ремонтувати вентиляційну систему); випити склянку (випити склянку того чи іншого напою); спить село (спляті жителі села); перекладати Шекспіра (перекладати твори Шекспіра); купити Тичину (твори Тичини). Широко застосовуютьсі приклади метонімічних зрощень також і в народній творчості.

МЕТАФОРА

Теоретичні відомості

1. Метафора — це троп, побудований на вживанні слова, що позначає певний предмет (явище, ознаку, дію), для характеризації (рідше найменування) іншого предмета на основі подібності, яка існує в реальній дійсності або в уяві мовця.

2. Метафора — переносне значення слова, заснована на уподібненні одного предмета чи явища іншому за схожістю або за контрастністю явищ, у якому слова «як», «нібито», «неначе» відсутні, але маються на увазі.

3. Метафора (від грецького meraphora — переміщення, перенесення) — вид тропів — зворот мови, якому властиве вживання образного виразу чи слова в переносному значенні для визначення якогось предмета або явища, схожого з ним окремими рисами: кольором, формою тощо.

Наприклад: Хлопчик ласкаво вуркотів до мами; Вишню обсипав сніг білого цвіту; у хмарах раз у раз вибухав грім; Зозуля голосно лічила чиїсь роки; закам'янілі хвилі дальніх гір (гори, мов хвилі); вовна білих хмар (хмари, ніби вовна); перекатів велетенських брами (перекати, ніби велетенські брами).

Метафора — найпоширеніший різновид тропа; який у XX столітті привертає все більшу увагу науковців різного профілю. Відомий іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет у праці «Дегуманізація мистецтва» назвав метафору головною героїнею поезії. «Раніше метафора,— пояснив він свою думку,— огортала реальність, прикрашаючи її. Тепер, навпаки, вона прагне знищити додаткові підпори в поезії й житті; йдеться про те, щоб реалізувати метафору, перетворити її на предмет поезії». І метафора справді стала у творчості багатьох поетів XX століття предметом поезії. Що вирізняє метафору серед інших тропів, що робить її роль особливою? У метафорі інтенсивність переносу досягає найбільшої напруги: один предмет наділяється не просто якістю іншого, як в епітеті, не просто за допомогою іншого виявляє приховані риси, як у порівнянні, він наділяється здатністю діяти, як інший предмет. Метафора завжди виражається дією, причому це дія, яка названому предметові органічно не властива. Найпростіші метафори — це предмети і явища природи, наділені здатністю від чувати, дрімати, говорити і робити щось, як людина: вітер сердиться, дерева гомонять, плесо спить, луги сумують тощо. Магія і чари метафори зосереджені саме в її дієвості. Метафора виникає тоді, коли один предмет бере на себе роль іншого, а отже, він може не обмежуватись однією дією, а розгорнути її до кількох, може викликати до життя цілий сюжет. Метафора завжди прагне до розгортання (продовжити дію, приєднати до неї ще одну) і до реалізації:, переносне значення посилити настільки, аби воно помінялося місцем із прямим. Метафора перетворює світ, як паличка .чарівника.

Метафора здатна творити новий образний світ, увиразнювати його, поглиблювати.

Метафоричні перетворення можуть відбуватися на основі подібності:

1. За формою: котушки тополь, конвертики хат, кільце ковбаски, гірський хребет.

2. За розміром, кількістю: жменька тиші, обов'язків цілий табун, море радості, крапля співчуття.

3. За кольором: діамантові жуки, півнеба захід і золото червоне, шоколадна шкіра.

4. За певними зовнішніми чи внутрішніми властивостями: хуртовина айстр, мед сонця.

5. За міцністю: залізне здоров'я, нерви, сталеві м'язи.

6. За ступенем цінності: золоті руки, цвіт нації, сіль анекдоту.

7. За звучанням: вітер віє, Дніпро стогне, буря реве.

8. За функцією: дощ іде, час іде, час біжить.

9. За враженням, що його справляє предмет: тепла зустріч, м'яка, усмішка, крижаний погляд, солодкі слова.

За стилістичним забарвленням розрізняються:

1. Сухі (стерті, мертві) метафори: рік пройшов, ручка дверей сонце сідає, вушко голки. Ці метафори втратили образність і виконують суто номінативну функцію. Вони є прямими назвами означуваних предметів, дій, якостей.

2. Образні загальномовні метафори: час плине, летить; тепла зустріч, фініш року, орел, гадюка, баран (характеристик людини).

3. Образні індивідуально-авторські: Вже гасли пальці, билася дорога (М. Вінграновський). Тополі поволі стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем (Т. Шевченко).

Метафори бувають непоширені й поширені (розгорнуті). Непоширені: дерева перешіптуються, сонце виглядає; крилаті слова, майстер слова.

СИНЕКДОХА

Теоретичні відомості

1. Синекдоха — заміна частини цілим і цілого — частиною, однини — множиною, множини — одниною.

2. Синекдоха (від грецького synekdoche, буквально — співвіднесення, співрозуміння) — різновид метонімії, що грунтується на суміжності (зіставленні) кількісного характеру предметів та явищ (уживання однини у значенні множини, й навпаки тощо).

3. Синекдоха (співвіднесення) — троп, часто трактований як різновид метонімії, назва частини заміняє назву цілого, або навпаки. Межа між метонімією і синекдохою досить умовна. Наприклад: Випив усе молоко; матеріальні цінності творить людська рука; для учня основне джерело знань — підручник; космічні кораблі линуть на Марси і Венери; Сну не знають його очі (тобто якась людина не спить); Він чув про це разів сто (тобто багато разів). Суть цього тропу полягає на понятті суміжності: а) назва тієї чи іншої частини тіла може вживатися як найменування людини взагалі: ноги моєї тут не буде; очей не показує; в нього там є рука; б) назви одягу можуть замінювати назву людини певного суспільного стану: Економ, підслухавши, як свитки та кожухи обдурили пана, ...прилетів до Стадницького (М. Стельмах); й синекдоха часто реалізується у вживанні однини замість множини, і навпаки: Трудова копійка годує довіку (Прислів'я); Наш люд має в собі багато сил, щоб родити Шевченків, Федьковичів, Франків (В.Стефаник).

Таким чином, синекдоха виникає внаслідок перенесення назви частини деталі на предмет як ціле за умови ситуативної номінації. Вона акцентує кількісні взаємини: ворог наступає, головою ризикував тощо.

ЕПІТЕТ

Теоретичні відомості

1. Епітет — художнє означення, що виділяє характерну рису зображуваного (явища, істоти тощо) й передає емоційне ставлення до них.

2. Епітет (від грецького epitheton — означення або прізвисько) — такий мовно-поетичний засіб, який шляхом художнього переосмислення надає означуваним словам особливої художньої забарвленості й наповненості.

3. Епітет — трой, що означає предмет або дію, підкреслює характерну рису зображуваного та, потрапляючи у відповідне контекстуальне оточення, збагачує зміст новими емоційними чи смисловими відтінками.

Наприклад:

1. Зронило сонце бурштинову краплю.

2. Кошлатий вітер — голодранець,

    В полях розхристує тума